Вже звично нарікаючи на нібито вторинність української літератури, ми зазвичай не задумуємось, що насправді йдеться про згубний наслідок дій горезвісних Валуєвського циркуляра та Емського указу. Через них навіть твори Лесі Українки та Михайла Коцюбинського доводилось друкувати за кордонами Російської імперії та нелегально ввозити до України. Не дивно, що творча робота не могла прогодувати «малоросійських» літераторів, які масово переходили на «общепонятний язик», створивши цілу плеяду російськомовних письменників-українців – від Аверченка, Зощенка і Чуковського до Анни Ахматової і Чехова.
Лише поодинокі патріоти, до яких належав поет Олександр Кандиба, більше відомий під літературним псевдонімом О. Олесь, залишались вірними материнській мові. Втім, напрочуд популярний лірик вимушений був заробляти на життя роботою ветеринара на скотобійні, бо доки він писав вірші, його дружина фактично залишалась на утриманні своїх батьків, які мешкали у Житомирі. Саме тут у Кандиб народився їх син Олег, якому судилася славна і трагічна доля.
За часів УНР Олександра Олеся направили аташе по культурі за кордон, а у 1923 році із радянської України завдяки сприянню Червоного Хреста до чоловіка виїхала дружина з дитиною. Саме у Чехословаччині Олег Кандиба здобув ґрунтовну освіту та за рік по закінченню Карлового університету, під час навчання в якому вже займався археологічними розкопками, захистив докторську дисертацію на тему «Неолітична мальована кераміка Галичини».
За дорученням Гарвардського університету талановитий вчений готує матеріали для довідників про археологічні знахідки на території Польщі, України, Росії, Румунії, Болгарії, Югославії, а із 1936 року стає доцентом знаного у всьому світі вишу та співзасновником Українського наукового інституту Америки. Бібліографія праць Олега Кандиби складає 486 назв, більшість з яких присвячена дослідженням праісторичної культури древньої хліборобської цивілізації на території нинішньої України.
Помітною подією у житті української діаспори став успішний дебют поетичної збірки «Рінь», виданої 1936 року під псевдонімом Олег Ольжич. В листі до батька її автор чесно визнає, що «археологія – найменш улюблена моя муза. Коли я віддав їй найкращі почуття, то тільки тому, що знав її вірність. Археологія для мене – хліб і забезпечення мінімальної користі моєї особи для української культури.
Серце ж моє вільне. І панує над ним друга муза – література.
Щодо політики, то я часто бачу, що зробив би щось ліпше, як другі, а це накладає обов’язок стромляти і собі туди пальці. Радощів від своєї діяльності тут я абсолютно не сподіваюсь. Це дійсно область дуже гірка».
Ще студентом Олег Кандиба став членом ОУН, а у 1937 році очолив культурно-освітню референтуру, присвятивши своє життя найгіркішій із своїх муз – боротьбі за державність України. На відміну від часів нинішніх, коли на рідній землі не стільки допомагають українцям за кордоном, скільки самі ждуть від них манни небесної, подвижницькою працею Олега Ольжича, як з гордістю констатує він у 1938 році, «Україна перестала бути ідейною провінцією». «Українське слово» у Франції, «Наш клич» у Аргентині, «Націоналіст» у США, «Новий шлях» у Канаді, «Хлібороб» у Бразилії – це перелік лише основних видань, що стали повпредами української діаспори в еміграції.
На відміну від бандерівців, які віддали перевагу збройній боротьбі, мельниківці, до яких після розколу ОУН примкнув Олег Ольжич, обрали за пріоритет пропагандистсько-просвітницьку роботу. Представники обох напрямків колись єдиного ОУН мали свою рацію. Однак промовистий факт, що радянські ідеологи не робили таємниці із проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акту відродження Української держави рухом Бандери, зате будь-які згадки про створення у Києві 5 жовтня 1941 року за активної участі Олега Ольжича Української Національної Ради аж до розвалу СРСР були під забороною.
Саме переважно «мельниківці» переймались побутово-економічними проблемами українців на покинутих Сталіним і окупованих Гітлером територіях, рятуючи людей від голоду, холоду та епідемій. «Дякою» нацистів стали жорстокі репресії, яких не уникнув Олег Ольжич. Патріота, арештованого 25 травні 1944 року, забили на смерть вже 10 червня під час чергового допиту в німецькому концтаборі Заксенхаузен, ув’язнення в якому благополучно пережили більшість керівників бандерівського крила ОУН.
Матеріали підготував Віктор Шпак
