На рахунку Павла Івановича і як політика, і як народного депутата України, і просто людини з великої літери безліч добрих справ. Це і адресна допомога на лікування хворих дітей, і благочинна діяльність у плані фінансової допомоги на побудову споруд у селах… Його життєве кредо – власним прикладом стимулювати людей до активних дій. Адже ніхто не поліпшить нашого життя, допоки ми самі не почнемо для цього щось робити.Щоб поліпшити економічне становище у нашій державі, починати потрібно з відбудови села. Саме цю думку намагається донести Павло Іванович до людей, відвідуючи кожну область. Із мешканцями Києво-Святошинського району Київської області він зустрівся напередодні, у м. Вишневому.
- Кожен присутній тут сільський голова, секретар сільської ради, кожен, хто займається реальною справою, має відповідь на найважливіше питання, заради якого ми тут усі зібралися: як відродити наші з вами села, як зробити кожного з нас людиною самодостатньою, впевненою у собі та завтрашньому дні.
Я - один із тих, хто формував «Нашу Україну». Але згодом побачив, що не можу в рамках і цієї партії досягти здійснення безлічі своїх планів щодо розбудови нашої держави. Тому й вирішив вийти з її складу. Було навіть непереборне бажання повністю піти з політики і повернутися назад у галузь економіки - там я знаю, що і як потрібно робити. Але потім задумався і зрозумів, що річ не в тім, політик ти, чи економіст. Критикувати інших, звинувачувати у допущених недоліках – легш за все. Набагато складніше подати приклад, як потрібно діяти. Покажи там, де ти народився, де ти босоніж корів пас, що можеш зробити, і як. І головне - зробити людей співучасниками процесу відновлення свого села. Від початку, розпочни розбудову з себе.
Хочу наголосити: перш ніж прийти до людей і розповідати про свої плани поліпшення нашого з вами життя, я взявся за їхнє втілення у рідному селі. І почав із того, що навів разом із односельцями там чистоту та порядок. Як це вдалося здійснити? Ми запросили людей для наведення порядку в селі. Перша спроба активізувати громаду була у 2006 році - тоді на акцію «Добробут власними руками» вийшло десь чоловік 5. Приїхала машина, навели ідеальний порядок біля сільради. Наступну акцію провели вже в 2008 році, уже чоловік 10 приєдналося. Наступного разу на прибирання вийшло вже близько 50 людей. А коли наша робота увінчалася успіхом, від 200 до 300 людей працювало на благоустрій. Від нас залежало тільки придбати необхідні матеріали, а люди робили все самі. Тепер є гідропарк, є благоустроєний повністю майдан, господарство там працює на повну силу - з фермами і тваринницьким комплексом. І ніхто там на сьогоднішній день нічого не руйнує, не ламає, бо люди самі все зробили власними руками.
В тому, що звичайні люди спроможні облаштувати свій побут належним чином, зробити своє життя кращим і цікавішим, змістовнішим, немає нічого нереального. «Добробут власними руками» - реальна мета для дієвих людей і чарівна казка – для ледачих, для тих, хто лише чекає нагоди зустріти добрісінького щедрого дядечка, який прийде і все за всіх владнає.
Три роки тому село Немиринці й справді нічим не відрізнялося від класичних занедбаних сіл нашої України. Обшарпані сходи в центрі села тепер облицьовані каменем, відновлена будівля сільської ради, офіс господарства та заводу теж приведено до «людського» вигляду, відкрито пам’ятник Т. Г. Шевченкові, споруджено скульптурний ансамбль і фонтан із водопадом, всі вулиці мають освітлення, а замість безладу та бруду – охайно підстрижені кущі, висаджені клумби. Скрізь – ідеальна чистота та порядок.
Батьківщина Павла Івановича - реальний приклад того, що благоустрій будь-якого населеного пункту можна зробити, не вкладаючи при цьому жодної копійки державних коштів – їх тут зовсім не додано. Для початку місцева громада повинна визначити власні пріоритети розвитку, сформувати своєрідний план, згідно якого, крок за кроком, можна привести все до ладу.
Цією красою кожен місцевий житель насолоджується щодня, люди горді за свою роботу, за яку їм, до речі, фактично нічого не платили - вони просто бажали змінити своє життя на краще, виходили у вільний час і працювали. Тут є газ, вода, є де відпочити, є робочі місця. В Немиринцях діє рослинно-тваринницьке господарство, де працює більше ста людей, є невеличкий фармацевтичний завод, плюс школа, ФАП, сільська рада, будинок культури.
Сьогодні вперше за останні роки в селі з’явилася молода сім’я художніх керівників: він – художній керівник будинку культури, вона – викладач музики та співу в школі. Окрім того, що з 1 вересня в селі відкриваються дві спортивні секції, одна – з боротьби, друга – з бодібілдингу. Таким чином, Немиринці стали не менш цікавими для життя, ніж інші міста області. І заслуга в цьому, в першу чергу, самих жителів села.
- Завдання ефективного розвитку територій полягає в чому? Для початку, потрібно зробити село інвестиційно привабливим, щоб туди прийшов бізнес, щоб з’явилися робочі місця. Так місцевий бюджет почне «заробляти» гроші і, паралельно, наводити порядок у соціально-культурній інфраструктурі. Це має бути план стратегічного розвитку населеного пункту – чи це в селі, чи це в місті. Це повинна бути реалізована мета – сьогодні ми приводимо до порядку клуб, наступного року - школу, але це не значить, що я плачу за все. Життєвий принцип: роби, як я.
Безумовно, державні інвестиції мають надходити до села, до міста, але вони повинні поєднуватися з місцевими ресурсами. Я якось приїхав в один із районів на зустріч із учителями місцевої гімназії, всі мені кажуть: зробіть щось для нас. Питаю: що саме я повинен зробити для вас? Уже 10 років нам планують побудувати спортзал для гімназії. Ну, що я можу зробити? Знайти хлопців, які допоможуть купити цеглу, цемент, вікна, але на сьогодні це все. Хочу сказати, що за три місяці ми побудували за невеликі гроші той спортзал, але люди працювали з великим задоволенням і відповідальністю. Тому має бути поєднання: а) державних коштів, б) коштів місцевих бюджетів, в) робота самої громади. Без поєднання цих трьох складових навести порядок в Україні неможливо. Якщо ми тільки будемо чекати грошей із центрального бюджету, ми ніколи не наведемо порядок такий, який би нам хотілося б. Спочатку вималюйте у власній уяві своє село таким, в якому нам хотілося б жити, а потім намагайтеся все це реалізувати.
Чому так важливо самим докласти рук? Не буду називати конкретних людей, але був випадок. В одному з сіл допомогли придбати будматеріали для капітального ремонту школи. То ті й досі невикористані – так і лежать купою, чекають, коли ж громада візьметься за справу. А громада сподівається, коли прийде той самий добрий дядечко, і все за неї зробить…
На сьогоднішній день таку процедуру можна спроектувати по всій Україні, впевнений П. І. Жебрівський. Достатньо, щоб у цьому був зацікавлений сам сільський голова, троє людей, дуже активних, яким самим хочеться усе зробити. Їх можна навчити, як це робити у співпраці з місцевими керівниками підприємств для того, щоб можна було розпочати таку роботу. В принципі, тут немає нічого нового. Такі речі вже проводились – нам просто треба повернутися до всього цього. Потрібно самим проявити ініціативу. Не чекати, допоки Президент, прем’єр чи голова Верховної Ради нас нагодують і проплатять за те, щоб ми зробили своє селище чи село ефективним, красивим – це, на його думку, безперспективно, це - абсурд.
- Хочу сказати, що я був одним із співавторів нового земельного кодексу. Власне, він був детально розроблений і ретельно підготовлений, достатньо цікавий у плані розвитку громади, давав напрямки, яким чином громада має ставати ноги. На жаль, втрутилася прем’єр-міністр, тому я, як один із співавторів бюджетного кодексу, не голосував за цей бюджет. Адже те, що сьогодні запропоновано на розгляд, нічого хорошого не принесе територіальним громадам. У такому вигляді приймати бюджетний кодекс не слід. Люди нічого додатково від нього не отримають.
Єдине, що може на сьогоднішній день порадувати в його структурі - це те, що 12,5 тисяч територіальних громад будуть отримувати кошти з центрального бюджету напряму. Але особливої різниці, звідки вони надходитимуть - із центрального бюджету чи районного, чи з обласного – немає. Чому? Бо, фактично, на сьогоднішній день відсутня сама база для формування місцевого бюджету. Якби вона була, тоді, безумовно, було б важливо, щоб район на місцях не забирав так багато грошей і не перерозподіляв на власний розсуд. Адже, як формується узагалі бюджетний кодекс? Є бюджетні донори, з яких вилучають частину фінансових ресурсів, є бюджетний дефіцит, де перерозподіляються гроші на дефіцит бюджету за потребою.
е робиться там, де є виробництво, там, де є промисловість, де, відповідно, бюджети є трохи кращі, ніж на тих територіях, де немає промисловості а є тільки сільськогосподарське виробництво. І доходи від прибуткового податку вчителів, лікарів і бюджетної сфери, і оренда землі – це все надходить до бюджету сільської громади Всі хочуть ощасливити людей, зібравши спочатку з них гроші, а потім по копійці роздавши їх. Це безперспективно, це шлях в нікуди.
В розумінні Павла Івановича громада – це об’єднання людей, які прагнуть стати фінансово самодостатніми. Що для цього треба ? Діяти разом. Найлегше всього казати, що всі – злодії, всі зрадники, всі продаються. Просто в нашому житті досить часто зустрічаються люди, котрі ненавидять владу через те, що вони самі не можуть зробити того, що ті роблять. Недостатньо просто критикувати, голослівно кричати про це – життєво необхідно разом взятися за відновлення рідної держави.
Досить робити собі іконостаси. Спочатку потрібно спитати з себе: а що я зробив для того, щоб усе змінилося на краще? Що я зробив для того, аби навести порядок у кожному конкретно взятому селі, а не просто будемо критикувати владу. В кожному селі є свої негаразди. Якщо навколо вас є чимало такого, що вам не подобається, подивіться спочатку на себе.
- І це все, я думаю, потрібно, в першу чергу, Києво-Святошинському районові. Саме цей район – це той район, який має бути не просто самодостатнім, а має зробити так, щоб кожне село в ньому було насправді яскравим. І це – не гола теорія.
Дійсно, грошей у місцевих бюджетах не так вже й багато.
Києво-Святошинський район у набагато кращому стані саме через те, що тут земля колись коштувала дорого. Зараз вона не продається, але ці гроші можна використовувати на розвиток сільських рад. Та все ж, без хоча б одного промислового об’єкта на, як мінімум, чоловік 150-200, говорити про самодостатність не доводиться. Якщо немає промислового виробництва, відсутні реальні суттєві доходи. Без цього ми нічого не зробимо. І через це у бюджетному кодексі потрібно враховувати розвиток інфраструктури (провести газ, електроенергію та каналізацію, для того, щоб інвестор прийшов і спланував там своє виробництво - тоді у людей буде робота і вони залишатимуться на селі. Якщо піднімати соціальну інфраструктуру, село житиме повноцінним життям.
Але, без промисловості, без надання соціально-культурних послуг, адекватних тим, що в місті, село залишиться безперспективним. Держава зобов’язана стимулювати цей процес. А цього, на жаль, не робиться: 10 % прибутків цих підприємств повинні залишатися на території. І яка різниця тоді, в кого грошей просити, – у Києва чи у області. Різниці для вас немає жодної.
Я один із тих, хто готував вето Президента на цей закон про бюджетний кодекс, і, фактично, ті постулати, які записано в вето Президента, це ті ж мої напрацювання. Тому що бюджетний кодекс нічого для вас, для сільських голів, секретарів сільських рад не вирішує. Це просто демонстрація того, що вас дуже люблять, що про вас піклуються, що про вас дбають. Але жодних питань для того, щоб розвиток території був, щоб інфраструктура села розвивалася, щоб молодь із села не виїжджала і не їздила на заробітки до Києва, немає.
в Києві виробництво розгортається доволі складно. Хоча б тому, що об’єм платежів достатньо серйозний - і за оренду землі, і за спожиту електроенергію, за водовідведення і т. д. Через те саме Києво-Святошинський район реально може передати частину промислових платежів на місця. Якщо ми з вами почнемо формувати інвестиційні пропозиції для того, щоб сформувати ці промислові об’єкти, то і заробітна плата буде не менш, аніж у Києві, тоді молодь залишатиметься в рідних селах - заради цього ми з вами побудуємо і розбудуємо село, щоб забезпечити населенню абсолютно весь комплекс послуг.
Це все закладається в адміністративно-територіальний розвиток. Що таке адмінреформа? – коли непотрібно їхати до центру, щоб оформити пенсії, – інспектор пенсійного фонду повинен бути в селі, як і представники всіх інших служб. Це наближення соціальних служб до людей. Щоб та сама бабця могла за 20 хвилин доїхати до того ж таки інспектора пенсійного фонду і вирішити свої проблеми. Якраз наближення отих послуг до людей, про які ми говоримо, і є ключовим завданням адміністративно-державної реформи. Громада повинна бути фінансово самодостатньою і не стояти з простягнутою рукою до Києва.
Ми повинні усвідомити, що Україна не така вже й бідна держава. Торік, ще до кризи, у бюджеті України було достатньо грошей. Просто вони не досить ефективно використовувалися. А, насправді, ми затикали дірки. Політики такої, щоб дати можливість селам, містечкам, містам ефективно розвиватися, немає. Тому ці гроші розтринькали і нічого від них не отримали.
Потім – криза. На сьогоднішній день випущено дуже багато емісійних грошей. Фактично, в цьому році наповнення бюджету складають кошти, отримані від Міжнародного Валютного фонду та за рахунок емісії грошей Національного банку. Тільки з останнього траншу в 1млрд 300 млн. доларів МВФ дозволив закрити бюджетні дірки. Подивіться: у американців також криза - вони емісійних грошей випустили більше 2 трлн доларів. Але, спрямувавши ці кошти на фінансові інституції, американці отримали: а) розвиток іпотеки – іпотека там починає знову відновлюватися, б) розвиток фондового ринку – індекси фондового ринку почали зростати, Америка почала відновлюватися. Інша річ – європейці.
Вони також надрукували біля 2 трлн євро. Але кинули ці гроші в реальний сектор, у промисловість. Виробництво почало зростати. Ми ж гроші друкуємо, беремо кредити, та направляємо тільки на закриття фінансових дірок. Друге. Залучення коштів МВФ призведе до того, що наші діти віддаватимуть гроші, які ми проїмо. А, насправді, гроші з державного бюджету мають бути спрямовані якраз на створення нової економіки, нових виробництв, щоб сільські та міські громади почали самотужки накопичувати гроші. Їх не треба проїдати, їх треба спрямовувати на розвиток економіки.
Павло Іванович переконаний, що, на сьогоднішній день, на жаль, реальної системи розвитку економіки України не запропонований ніким. В цьому – головна проблема фінансових негараздів нашої держави. Через те ним і було створено нову політичну силу – партію «Українська Платформа». Адже, є нагальна потреба розбудови нашої політичної системи. Не для того, щоб критикувати, не для того, щоб, наступивши комусь на голову, вибачитися, а, щоб підібрати команду людей, які на сьогоднішній день готові взяти на себе відповідальність працювати у селах, містах, міністерствах.
Безумовно, ми будемо їм допомагати, безумовно, будемо навчати. І все тільки для того, щоб показати, що Україна може розвиватися. Україна, насправді, дуже багата і досить перспективна. Щоб чогось досягти на сьогоднішній день, треба починати працювати самому. Якраз ця нова політична сила стверджує: досить сподіватися на когось. Треба наповнювати і державний бюджет, і районний, і обласний, але почати потрібно з розвитку села.
- Балотуватися на посаду Президента я не збираюся, і, мабуть, вистачає тих людей, які будуть іти в Президенти, будуть до Вас приходити і розповідати Вам, які вони красиві, сильні, розумні, щасливі і т. д. і будуть вас агітувати. Я більше вам скажу: якби мене запитали, за кого я сьогодні проголосував би з кандидатів на посаду Президента, я сказав би: ні за кого. Набридло вибирати з гірших менш гірших. І на сьогоднішній день вони розповідають, які вони щасливі, як вони всенародно ощасливлять людей, як вони зроблять Україну процвітаючою. При тому, що, насправді, шляхів розвитку держави вони не показують. Це сумно. Єдине, на що я сподіваюся, що через деякий час з’явиться нова альтернатива, і ми тоді оберемо Президента, який працюватиме на Україну.
за матеріалами прес-служби «Української платформи»
