Ще у дитинстві Володимир Литвин був переконаний, що ця пісня про його маму. І коли звучить «Рідна мати моя…», він пригадує натруджені і при цьому дуже ласкаві руки і, як молитву, повторює подумки: «Тільки б батьки жили довше…»
«Ти водила мене у поля край села»Литвин: «Матері доводилося ще важче, ніж батькові. Крім роботи у колгоспі треба було попрати, нагодувати чотирьох дітей. Батьки працювали багато, але не за гроші, а за трудодні».
Мама: «В мене всі діти розуміли – помити посуд, підлогу, підмести двір…Тільки ходити починали, вже допомагали. Ну, хто їх коли балував. Не думайте, що тільки мої такі роботящі були. Усі жінки у селі ходили на «норму», на «паї», і в усіх діти прибігали зі школи – і одразу в поле – матерям допомагати. Так і мій Володя прибіжить зі школи, швиденько перекусить, велосипеда немає, так бігом на дальню ланку, де нам колгосп виділяв ділянки на прополку: морква, капуста…А уроки вже ввечері, коли на полі темно і працювати не можна.
Усе, що я загадувала, все він виконував. А одного разу випадок трапився. Я якраз молодшого народила, не можу від люльки відійти, прошу: «Володю, скопай город!» Приспала малого, вихожу у двір – город не скопаний, а Володя примостився на дровах, побачив мене і щось за пазуху ховає. А я думаю: «Що ховає, може, цигарки?» - і грізно: «А ну, покажи!». А він: «Мамочко, я зараз все скопаю, просто така книжка цікава – зачитався…»
Читати – це була його особлива пристрасть. Куди б не йшов – книжка за пазухою. Череду пасти гонить - і книжку до грудей притискає. Кожен тиждень з бібліотеки авоську книг приносив, казав: «Мамо, візьміть книжку і запитайте в мене, чи все я запам»ятав». А я йому: «Ой, синочку, нема коли…» - і поратись по господарству.
Увечері зачитувався так, що засинав, а книжка з рук випадала. Підніму, світло виключу, вночі просинаюся: знову світло горить! Він дуже, дуже любив читати, а йому ніколи було».
«І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала»Литвин: «До закінчення школи я ніде далі районного центра не бував. На Поліссі, серед болот, закінчив сільську школу з золотою медаллю і відважився на нечуване – вступати до Київського університету імені Тараса Шевченка. Мама, проводжаючи до Києва, плакала, дала мені 25 рублів - все, що було».
Мама: «Поїхав вчитися, а я все думала: йому хоч поїсти вистачає? Він, правда, рано заробляти почав: вже після першого курсу на Цілину їздив, аж тисячу рублів заробив, нам дім допоміг збудувати….Але все одно студент худий. Це поки малим був, якщо не погодую – не випущу. Їжа проста: картопля зі сметаною чи шкварками. Буває, забігаюсь, не встигаю доварити. Дітям вже до школи йти, а я тільки-тільки приготувала. Володя: «Їсти не буду, гаряче. Доки вистигне – до школи запізнюся». Так я з рогачем на дверях стану: «Поки не поїсиш, до школи не підеш!»
Литвин: «У студентські роки приїдеш на вихідні додому, мама наготує, нагодує. Перед від»їздом від плити не відходить. Такі сумки з собою напакує – підняти неможливо! Досі, вже в самого діти дорослі, а мама є мама: усе якісь пакунки до машини зносить, коли їду».
«I засмучені очі хороші твої»Литвин: «І зараз намагаюся приїжджати до батьків у село частіше, раз на місяць-два, але по господарству майже не допомагаю. Вони навмисне усі господарські справи встигають переробити до мого приїзду, щоб тільки сидіти і розмовляти. Їду, вони залишаються одні, чекають вісточки від дітей. Тільки стемніє, впроравшись по господарству, батьки сідають біля пічки і дивляться телевізор. Уважно вдивяються в усе, що пов”язано зі мною. А потім сну в них немає. Мама плаче, коли «ображають улюблене дитя». Хоч нас у сім”ї четверо, кожна дитина люба. Адже все одно, який палець на руці не відріж – однаково болить.
Коли вдруге мене обирали спікером, а мама подивилася, що у Верховній Раді робиться, як поводяться депутати, плаче по телефону: «Синку, нащо тобі така робота. Кидай її! Уже сивий увесь!» А я так думаю: яке щастя, що батьки живі, у найскрутнішу хвилину можна знову відчути тепло заскорузлих, але таких ніжних долоней…»
Олена Слободянюк
