Новоград-Волинщина по праву може гордитися своїми земляками, які, навіть не проживаючи на своїй малій батьківщині, не забувають про неї, повертаються сюди з усіх своїх життєвих доріг з добрим серцем і бажанням допомогти рідному краю. Одним з таких людей є Петро Михайлович Литвин, який з 1992 року проходив службу в Новоград-Волинському гарнізоні, починаючи старшим лейтенантом, і з 2002 року очолив 30-ту танкову дивізію, а з переходом ЗСУ на нову організаційну штатну структуру, — очолив експериментальну бригаду, яка перша в Сухопутних військах повністю перейшла на комплектування військовослужбовцями за контрактом. Нині Петро Литвин – командувач військ Південного оперативного командування. Петро Михайлович часто відвідує Звягельщину, де проживають його батьки, і бере активну участь у різноманітних заходах, що відбуваються на теренах міста та району, як благодійник та меценат. Надає допомогу школам (зокрема, постійно опікується і допомагає школі-інтернату), садочкам, спортивним клубам.
— Як, на Ваш погляд, впливає спорт на життя та долю людини?— Сила, спритність та витривалість – саме це відрізняє людей, які займаються спортом. І юнаки, які мають ці якості, досить часто обирають собі професію захисника Вітчизни. Такі загартовані фізично і духовно люди потрібні нині нашій українській армії, яка також перебуває на етапі свого становлення. Тож, багатьом переможцям Всеукраїнських змагань ми завжди пропонуємо продовжити свою кар’єру у Збройних силах України.
— Петре Михайловичу, яким ви бачите майбутнє української армії і в цьому розрізі – значення і роль новоград-волинської експериментальної бригади?— Сучасне життя ставить свої, нові вимоги до національної безпеки України. Наші громадяни хочуть мати таку армію, яка гарантує їм волю, державну незалежність і повагу сусідів – те, чим понад усе дорожить кожен народ. Дуже важливо, щоб рівень довіри українців до власних Збройних сил був і залишався високим. Армія розвивається і армія реформується. Маю надію на те, що у недалекому майбутньому Збройні сили України будуть багатофункціональними, професійно підготовленими, добре озброєними, надійно забезпеченими та відкритими для суспільства.
З 2010 року українська армія має повністю перейти на комплектування військовослужбовцями-контрактниками. З метою вивчення проблем і ризиків, що можуть виникнути під час повного переходу Збройних сил на професійну основу, протягом останніх кількох років здійснювався експеримент з комплектування контрактниками військових частин ЗСУ. Пощастило долучитися до цього процесу і Новоград-Волинській механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних сил України. Тож, саме це елітне з’єднання можна по праву назвати першою ластівкою майбутньої професійної армії України. Мине час, і на досвіді побудови цієї моделі будуть створені інші. Першим, звісно, завжди найважче, але ж це і почесна місія. Крім того, бригада, по суті, допомогла нам утримати військовий гарнізон у Новограді-Волинському.
— Чи залишилася у вас ностальгія за роками служби, які минули на Новоград - Волинщині?— Звісно. Як би не складалося життя, а для мене Новоград-Волинський гарнізон був і завжди буде рідним. Маючи нагоду, хочу звернутися до нинішнього керівництва бригади та її підрозділів з проханням – пам’ятати тих, хто доклав всіх зусиль для збереження у Новограді-Волинському військового гарнізону, завжди пам’ятати про наших ветеранів, допомагати міській владі та громаді підтримувати благоустрій на належному рівні.
Під час своїх відвідин, я з болем констатую той факт, що у військових містечках стає все гірше і гірше. Мені ж все це болить, надзвичайно гостро реагую на всі такі недопрацювання. Так само завжди переймався проблемами і буду турбуватися про долю нашого госпіталю. Адже госпіталь потрібен, тут не може бути навіть сумнівів.
— Петре Михайловичу, ви обрали собі досить непросту професію. Чи ніколи не жалкували про свій вибір?— Чесно кажучи, у виборі своєї майбутньої професії – захисника Вітчизни, я ніколи не вагався. Він був однозначним, адже завжди поряд зі мною було бажання подолати перешкоди, прийняти рішення і не боятися взяти відповідальність на себе. Тож іще у шкільні роки мріяв стати офіцером.
— Маєте надію, що ваші сини продовжать справу батька?— Мабуть, всім батькам хочеться, щоб діти продовжили їхню справу. Але кожен сам обирає свою долю. Тому наполягати на тому, щоб мої сини стали військовими, ні в якому разі не буду. Єдине бажання, щоб вони виросли і завжди були справжніми чоловіками, які люблять свою справу та свою Батьківщину.
за матеріалами прес-служби Обласної організації Народної партії
