На Житомирщині попрощалися з загиблим Героєм, який тривалий час вважався зниклим безвісти
17.08. Разместил: yuriy
В Оліївській громаді провели в останню дорогу мужнього воїна, самовідданого Захисника України Коломійця Павла Анатолійовича. Вклонилися подвигу Героя жителі наших сіл Зороків, Троковичі, Некраші та сіл Мала Горбаша та Велика Горбаша сусідньої Черняхівської громади. Вшанували земляка рідні, близькі, односельчани, побратими та посестри. Про це повідомив голова Оліївської об’єднаної територіальної громади Анатолій Мельниченко.
"Павло Анатолійович народився 23 лютого 1978 року в селі Мала Горбаша Черняхівської громади. Дитинство і шкільні роки його минули у Малій Горбаші. Тут формувався його характер, тут починалася життєва дорога, яка згодом привела його до праці, родини, батьківства і, зрештою, до найвищої жертви — захисту своєї Батьківщини.
Після школи Павло здобув професію тракториста, пройшовши відповідні курси в селищі Черняхів. Працював в учгоспі «Україна», згодом — на каменеоброблювальних підприємствах у селищі Черняхів та селі Кам’яний Брід. Був людиною працьовитою, відповідальною, земною і щирою.
Любив прості речі, з яких і складається справжнє життя: рідну природу, тиху риболовлю, походи за грибами, працю, домашній затишок. Любив свою родину.
Згодом у селі Зороків Оліївської громади Павло створив своє сімейне гніздечко. Тут були його дім, його будні й свята, його мрії та плани. Тут він був потрібен своїм рідним.
Разом із дружиною вони прожили чудове сімейне життя, виховали двох синів. Та у 2022 році родину спіткало велике горе — Павло втратив дружину.
Після її смерті в його серці залишилося багато болю, але залишилися й сини — найдорожче, що мала ця родина. Заради них, заради пам’яті про дружину, заради майбутнього своїх дітей він жив далі. Один із синів пов’язав своє життя із селом Некраші, яке тепер стане для Павла Анатолійовича його останньою земною пристанню — поруч із коханою дружиною.
А потім у двері постукала війна. І Павло зробив те, що робили тисячі українських чоловіків, коли перед країною постала страшна загроза: він добровільно став до лав Збройних Сил України.
У 2024 році він узяв до рук зброю не заради слави чи нагород. Він пішов захищати те, що було для нього найдорожчим: своїх синів, рідну землю, свій дім, пам’ять про дружину, своїх земляків і просте право України жити.
У складі 152-ї бригади Павло виконував бойові завдання, долаючи страх, втому, холод і біль. Він ішов туди, де було найнебезпечніше, бо знав: хтось має стояти на захисті.
18 вересня 2024 року його земний шлях обірвався.
Солдат, радіотелефоніст 1-го відділення 2-го мінометного взводу 1-ї мінометної батареї 1-го єгерського батальйону військової частини А4948 Коломієць Павло Анатолійович загинув під час виконання бойового завдання поблизу міста Українськ Покровського району Донецької області.
А далі були довгі два роки очікування.
Два роки, коли рідні жили між надією і відчаєм. Два роки, коли телефонний дзвінок міг стати найважливішим у житті. Два роки, коли серце не дозволяло поставити крапку.
Бо поки немає остаточної звістки — живе надія. Родина чекала. Громада чекала. Чекали його додому. Чекали, що одного дня він просто переступить поріг. Що почуємо його голос. Що він знову буде поруч — живий, усміхнений, рідний.
Але додому Павло Анатолійович повернувся на щиті. Повернувся туди, де його любили. Туди, де залишилися найдорожчі люди. Туди, де його пам’ятають не лише як воїна, а як чоловіка, батька, сина, друга, земляка — добру і щиру людину, яка просто хотіла жити, працювати, любити свою родину й бачити мирне майбутнє.
Сьогодні немає слів, здатних втамувати біль рідних. Немає слів, здатних повернути час назад. Є лише безмежна вдячність за мужність і жертовність Павла Анатолійовича та глибока шана до його подвигу.
Схиляємо голови у скорботі перед світлою пам’яттю Захисника України.
Висловлюємо щирі співчуття синам, рідним, близьким, друзям та всім, хто знав і любив Павла Анатолійовича.
Вічна пам'ять Герою!" - йдеться у повідомленні.
"Павло Анатолійович народився 23 лютого 1978 року в селі Мала Горбаша Черняхівської громади. Дитинство і шкільні роки його минули у Малій Горбаші. Тут формувався його характер, тут починалася життєва дорога, яка згодом привела його до праці, родини, батьківства і, зрештою, до найвищої жертви — захисту своєї Батьківщини.
Після школи Павло здобув професію тракториста, пройшовши відповідні курси в селищі Черняхів. Працював в учгоспі «Україна», згодом — на каменеоброблювальних підприємствах у селищі Черняхів та селі Кам’яний Брід. Був людиною працьовитою, відповідальною, земною і щирою.
Любив прості речі, з яких і складається справжнє життя: рідну природу, тиху риболовлю, походи за грибами, працю, домашній затишок. Любив свою родину.
Згодом у селі Зороків Оліївської громади Павло створив своє сімейне гніздечко. Тут були його дім, його будні й свята, його мрії та плани. Тут він був потрібен своїм рідним.
Разом із дружиною вони прожили чудове сімейне життя, виховали двох синів. Та у 2022 році родину спіткало велике горе — Павло втратив дружину.
Після її смерті в його серці залишилося багато болю, але залишилися й сини — найдорожче, що мала ця родина. Заради них, заради пам’яті про дружину, заради майбутнього своїх дітей він жив далі. Один із синів пов’язав своє життя із селом Некраші, яке тепер стане для Павла Анатолійовича його останньою земною пристанню — поруч із коханою дружиною.
А потім у двері постукала війна. І Павло зробив те, що робили тисячі українських чоловіків, коли перед країною постала страшна загроза: він добровільно став до лав Збройних Сил України.
У 2024 році він узяв до рук зброю не заради слави чи нагород. Він пішов захищати те, що було для нього найдорожчим: своїх синів, рідну землю, свій дім, пам’ять про дружину, своїх земляків і просте право України жити.
У складі 152-ї бригади Павло виконував бойові завдання, долаючи страх, втому, холод і біль. Він ішов туди, де було найнебезпечніше, бо знав: хтось має стояти на захисті.
18 вересня 2024 року його земний шлях обірвався.
Солдат, радіотелефоніст 1-го відділення 2-го мінометного взводу 1-ї мінометної батареї 1-го єгерського батальйону військової частини А4948 Коломієць Павло Анатолійович загинув під час виконання бойового завдання поблизу міста Українськ Покровського району Донецької області.
А далі були довгі два роки очікування.
Два роки, коли рідні жили між надією і відчаєм. Два роки, коли телефонний дзвінок міг стати найважливішим у житті. Два роки, коли серце не дозволяло поставити крапку.
Бо поки немає остаточної звістки — живе надія. Родина чекала. Громада чекала. Чекали його додому. Чекали, що одного дня він просто переступить поріг. Що почуємо його голос. Що він знову буде поруч — живий, усміхнений, рідний.
Але додому Павло Анатолійович повернувся на щиті. Повернувся туди, де його любили. Туди, де залишилися найдорожчі люди. Туди, де його пам’ятають не лише як воїна, а як чоловіка, батька, сина, друга, земляка — добру і щиру людину, яка просто хотіла жити, працювати, любити свою родину й бачити мирне майбутнє.
Сьогодні немає слів, здатних втамувати біль рідних. Немає слів, здатних повернути час назад. Є лише безмежна вдячність за мужність і жертовність Павла Анатолійовича та глибока шана до його подвигу.
Схиляємо голови у скорботі перед світлою пам’яттю Захисника України.
Висловлюємо щирі співчуття синам, рідним, близьким, друзям та всім, хто знав і любив Павла Анатолійовича.
Вічна пам'ять Герою!" - йдеться у повідомленні.
Вернуться назад