Найстарший – значить найдосвідченіший

Ось уже понад 20 років нелегка справа дізнання та оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод в Житомирському обласному управлінні ДАІ лежить на плечах людини безцінного досвіду та стійких моральних якостей – Андрія Івановича Ткачука. Проте у своїй роботі він аж ніяк не поступається навіть найзавзятішим молодим співробітникам, адже за його плечима 27(!) років безперервної служби на благо людей і держави. На сьогоднішній день він найстарший і наймудріший серед усіх працівників підрозділів Державтоінспекції Житомирської області.

Народився Андрій Іванович у 1960 році в с. Видибор Черняхівського району в сім’ї тракториста, в якій окрім нього було ще троє дітей. Його дитинство та юність особливо не відрізнялися від сотень інших сільських парубків. Змалку привчений до праці на землі, до щоденних клопотань біля невеличкого господарства, він був справжнім помічником у своїх батьків. Привита батьками любов і прив’язаність до рідної домівки, до нелегкої сільської праці сформували в хлопця характер справжнього господаря, привчили працювати неабияк, а на совість. За своє життя Андрію Івановичу довелося не раз упевнитися, що тільки наполегливою працею можна досягнути гарних результатів у справі, за яку взявся.

Навчання у загальноосвітній сільській школі давалося хлопцеві легко. Граніт науки був не таким вже й твердим, як про нього розповідали. Відтак, висока успішність у навчанні засвідчувалася численними шкільними грамотами та подяками на адресу його батьків. Після закінчення у 1978 році школи юнак вступає до Житомирського автодорожнього технікуму, що й тоді був дуже популярним серед молодих людей.

Чи міг найдосвідченіший сьогодні працівник ДАІ колись тільки подумати, що його доля буде настільки прив’язана до міліції? До певного часу навіть і не уявляв. Строкова служба у лавах радянської міліції, яку він проходив у Прибалтиці з 1981 року, стала новим етапом у житті Андрія Івановича.

– Служив я в ракетних військах стратегічного значення, - згадує він. – Але солдатом був усього декілька місяців. Потім мене запросили в навчальний центр військової частини викладачем, оскільки на момент проходження строкової служби я вже мав освіту.

По закінченню строку служби Андрій Іванович повернувся на батьківщину, замислюючись над тим, куди б влаштуватися на роботу. Та в голові крутився спогад про те, як один з офіцерів військової частини, прощаючись з ним, просто зауважив: «Тобі не слід знімати форму, бо ти людина військова». А чому було б і справді не спробувати себе у ролі людини в погонах? Привчений до порядку й відповідальності, Андрій Іванович вирішив з вибором не зволікати, адже дорога в органи внутрішніх справ була відкритою для усіх молодих людей, хто був наділений гарною фізичною формою, стійкими моральними якостями й витривалістю. Здобута ним освіта сприяла влаштуванню в Державтоінспекцію. Коли у 1983 році Андрій Ткачук переступив поріг ДАІ, колишнє керівництво одразу запримітило його перспективність.

Відтак, для молодого чоловіка відкрилася чиста сторінка професійного шляху. Сьогодні Андрій Іванович, усміхаючись собі у вуса, гортає сторінки цілої книги спогадів, що були написані цілодобовою нелегкою працею та ілюстровані отриманими за цей час враженнями, подекуди жахливими, подекуди радісними.

А 27 років тому для щойно призначеного дещо невпевненого у собі інспектора дорожньо-патрульної служби, все було в новинку, незвично, проте цікаво. А ще дуже хотілося стати таким, як були його старші наставники.

– Не можу не згадати тих, з ким я починав служити, з ким позмінно ніс службу в екіпажах, - продовжує Андрій Ткачук. – Це і В. Мілошир, і В.Павлушко, і В. Гришко, й Л. Хом’як. На жаль, більшості з цих людей, вже немає серед нас. Але я завжди пам’ятатиму їхню науку, адже саме вони своїм прикладом навчили мене належної для працівника Державтоінспекції людяної поведінки, правильного застосування адміністративного законодавства. Вони стали для мене не тільки наставниками, але й гарними товаришами.

Зовнішня робота на лінії, живе спілкування з громадянами, безліч різноманітних ситуацій, що трапляються на автошляхах, вир емоцій не тільки виховували дух справжнього співробітника ДАІ, але й загартовували його.

– Пам’ятаю, як вперше самостійно спинив молоковоза. Його водій виявився нетверезим. Довелося оформляти протокол. А сьогодні це мій добрий товариш, - усміхається Андрій Іванович.

За 6 років роботи в дорожньо-патрульній службі ще багато чого побачилось і відбулось. А одного разу довелося навіть і застосувати зброю.

Час від часу інспектори ДПС несли чергування на тоді ще діючих постах ДАІ. Це був такий собі пункт першої допомоги, куди могли звернутися учасники дорожнього руху в будь-якій ситуації. А ще пости ДАІ виконували контрольно-пропускну функцію. Так, біля постів по головних автошляхах області раніше були розміщені шлагбауми, які перекривали рух у нічний час. Без реєстрації співробітником ДАІ транспортного засобу, водія та фіксації напрямку руху жоден водій проїхати повз перекриття не міг. Сьогодні це звучить дивно, а якихось 30 років тому автошляхи не були так звично запруджені транспортними засобами, а вночі й поготів – рідко коли проїжджало й з десяток машин. Тому ніяких складнощів такий порядок не викликав. Навпаки, як засвідчує Андрій Іванович, у ті часи зловмиснику доволі складно було виїхати за межі області на викраденому автотранспорті, а працівникам Державтоінспекції досить легко було відшукати горе-водія, який скоїв ДТП і зник з місця пригоди.

Інспектор дорожньо-патрульної служби Андрій Ткачук як раз чергував на такому посту в с.Кочерів Радомишльського району, коли надійшла інформація про викрадення компанією молодиків в одному з районних сільпо трактора. Можливість того, що викрадачі поїдуть прямо в руки до правоохоронців, поїхавши через пост ДАІ, звичайно, була мізерною. Але незабаром на нічному шосе дійсно з’явився той самий трактор. Наказ зупинки транспортного засобу перед шлагбаумом особою, що знаходилася за кермом, був проігнорований. Натомість водій збив перекриття і на всіх парах помчав далі. Потрібно було вживати невідкладних заходів. Адже хто знав, скільки біди міг накоїти викрадач? Не гаючи ані секунди Андрій Іванович спецзв’язком повідомив чергову частину про те, що тільки-но сталося. З райвідділку міліції на допомогу одразу ж виїхала слідчо-оперативна група. Але поки що потрібно було спробувати затримати зловмисника самотужки.

Андрій Ткачук разом з напарником зупинили КРАЗ і наказали водієві наздогнати трактор. Перегони тривали до с. Царівки, що в Коростишівському районі. А в населеному пункті водій трактора звернув з траси, сподіваючись, певне, таким чином відірватися від погоні. Але даремно. Правоохоронцям це було на руку: в селі знаходився піщаний кар’єр, де можна було відносно безпечно для людей зупинити транспортний засіб і затримати втікачів. Проте останні довго не здавалися Задля примусової зупинки трактора Андрію Івановичу довелося привести в бойову готовність службовий пістолет і пальнути по його колесам. Після того, як трактор було таки зупинено, з його кабіни висипала компанія: як вдалося розгледіти, чотири молодики та навіть дівчина. Усі вони кинулися навтьоки врізнобіч. Інспектору ДПС Андрію Ткачуку вдалося одного з них затримати. Усіх інших затримали правоохоронці, що як раз прибули на місце події. Виявилося, що компанія молодих людей, добряче випивши, знічев’я вирішила розважитися, тому й викрали трактор.

Восени 1989 року старший інспектор ДПС Андрій Іванович Ткачук береться за нову для нього ділянку роботи – оформлення матеріалів дорожньо-транспортних пригод і дізнання.

– Важкувато було відвикати від живої роботи, - ділиться він. – Все-таки інспектором ДПС працювати веселіше, а робота дізнавача – це фактично робота слідча, навіть, я б сказав, творча. Тут потрібно досконало знати всі тонкощі кримінального та адміністративного законодавства і правильно їх застосовувати. Дізнавач не має права на помилку, бо працює з людськими долями.

За понад 20 років роботи Андрій Іванович навіть поріднився зі службою дізнання. Звикся він і з виїздами на дорожньо-транспортні пригоди, в яких постраждали люди.

– Нестрашних аварій на дорогах не буває. Кожна ДТП – це біда, а не просто буденна неприємність. Мені довелося побачити багато жахливих картин, але одну я, певне, запам’ятав на все своє життя.

Це було в 1990 році, коли Андрій Іванович фактично тільки почав свою діяльність в якості дізнавача. На об’їзній дорозі поблизу с.Вереси сталася аварія, куди терміново було направлено слідчо-оперативну групу УДАІ УМВС в області, в складі якої був і Андрій Ткачук. Для нього це був не перший виїзд на ДТП, але побачене цього разу вразило своєю жахливістю. Невеличка легкова машина, в салоні якої перебували троє людей – чоловік і двоє його дітей, яких він забрав від бабусі додому – була вщент зім’ята вантажівкою. Вижити нікому не вдалося. Саме факт безглуздої загибелі двох маленьких людей до глибини душі збентежив, здавалося б, загартованого чоловіка. Але найтяжче було попереду. Андрію Івановичу потрібно було сповістити про трагедію дружину загиблого. Та чи можна спокійно розказати матері, що разом з чоловіком вона втратила своїх дітей?

– У своїй роботі я найбільше не люблю саме таких моментів, коли потрібно говорити людям про смерть їх рідних, - зізнається підполковник міліції Андрій Ткачук. - Це неправда, що з роками серце черствіє. Щоразу, набираючи номер телефону, щоб сповістити людям печальну звістку, збираю всю волю в кулак. Бо кожен раз – нібито вперше. І щоразу я здригаюся, коли дослухаюся до тиші в телефонній трубці, чекаючи на реакцію свого співрозмовника. Зізнаюся по правді, як би цинічно це не звучало, але мені навіть легшає, якщо у відповідь на страшну звістку замість очікуваного крику відчаю і болю я чую холодне питання: «Коли забирати тіло?»

Проте не зважаючи на всі негативні моменти, Андрій Іванович дорожить своєю професією. Позитивні емоції від якісно зробленої справи беруть верх над усіма труднощами. А ще подолати смуту йому всіляко допомагає кохана дружина. І зовсім невипадково. Адже разом з професійною долею Андрій Іванович обрав і свою другу половинку. Шукати її далеко не довелося: вчилися ж в одному класі. З тих пір в будь-якій ситуації він знає, що дружина будь-що підтримає його. Разом вони зростили двійко чудових дівчат.
Дивлячись на Андрія Івановича Ткачука, можна з упевненістю сказати, що він виглядає молодшим за свої роки. Та й сам він зізнається, що почувається майже парубком. Його секрет – щоранкові фізичні тренування.

– Встигаю обов’язково побігати, підтягнутися, зробити якісь фізичні вправи перед роботою. Повертаюся додому, без перебільшення, коли вже спітнілу футболку можна викручувати. Було навіть насміхалися з мене, мовляв, куди тобі, старому до нас. Довелося поспорити з молодим хлопчаком, що зможу підтягнутися до 20 разів. Прикро, але молодий таки мені програв.

І приємно від того, що молодим працівникам, які тільки-но беруться до служби, є з кого брати приклад, є в кого вчитися. Аби тільки було бажання. Сам Андрій Іванович Ткачук, звертаючись до молодого покоління співробітників, радить їм завжди пам’ятати про те, що вони вдягнуті не у що-небудь, а в міліцейську форму. А це вже повинно спонукати до порядку, людяності й професіоналізму. Він точно знає, що самородків у міліції не буває. Всьому потрібно навчатися, наполегливо і натхненно працювати, помножуючи власний досвід. Тільки тоді буде очікуваний результат.

Ольга Номерчук,
УДАІ УМВС України
в Житомирській області