Анжеліка Лабунська: Краще нехай людину знають за її справами

16.04 15:00    

Народний депутат України, представниця БЮТ Анжеліка Вікторівна Лабунська в області відома передусім благодійною діяльністю. Вона майже не спілкується із пресою, не любить говорити про себе, на запитання, на відміну від більшості народних обранців, відповідає лаконічно, без зайвих слів. «Не пишіть про мене, краще напишіть так, щоб людям допомагали, - одразу просить вона, - я знаю, що коли хтось прочитає, що є люди, не байдужі до чужої біди, то може сам захоче допомогти». Попереджає: «Часу у мене не багато, мушу бути на сесії» (6 квітня відбувалась позачергова сесія Верховної Ради).

- Ваше ім’я на Житомирщині пов’язують саме з благодійністю. Чому виникла ідея створення благодійного фонду саме в нашій області, адже депутати, обрані за пропор-ційною системою, не прив’язані до окремих округів?
- Не знаю, як в інших фракціях, але в нашій кожен депутат закріплений безпосередньо не тільки за областю, але й за кожним округом. Я була закріплена за Житомирською областю і працюю більше по 62 виборчому округу (Брусилівський, Житомирський та Коростишівський райони – ред.), хоча і працюю по всій Україні. Ми відкрили в окрузі три громадські приймальні.
Благодійна діяльність, на мою думку, - це обов’язок не лише депутата, але будь-якої людини, яка більш-менш займається бізнесом. Вона повинна набирати більше обертів і допомагати людям.

- Тобто Ваша благодійна діяльність не обмежується Житомирською областю?
- Ні. Я опікуюся дитячими будинками у Львові, в Тернополі та в Києві. Чесно кажучи, про дуже багато таких резонансних випадків дізнаюсь із засобів масової інформації. Чим більше буде розвиватись суспільство, тим більше буде такої допомоги. Насправді, люди не завжди мають можливість дізнаватись про такі випадки.


- Фонд – це виключно Ваша допомога, чи залучаються також кошти інших підприємців?
- Не тільки наша. Залучаємо кошти інших підприємств. Звичайно, зараз, у зв’язку з кризою, це трошки важко, але люди, які думають про це, є.

- З якими питаннями звертаються люди до Ваших громадських приймалень?
- Питань дуже багато по земельних паях. Робимо все, що від нас залежить. Направляємо звернення. Хотілося б більше, але є те, що є.

- Робота на окрузі дає Вам бачення того, які зміни потребує законодавство?
- Для того, щоб змінювалось законодавство, потрібно провести конституційну реформу та чітко розділити повноваження. Якщо сьогодні потрібно вирішити якесь питання, то виявляється, що одразу декілька структур відповідають за це. Виходить, що у семи няньок дитя без ока. Моє бачення, як юриста, в тому, що повноваження мають бути розділені, потрібні чіткі вертикалі влади. Якщо, скажімо, у голови районної адміністрації декілька начальників, то про що можна говорити.

- Ви працюєте в комітеті Верховної Ради з питань правосуддя, тобто впритул пов’язані із судовою системою. Зараз в країні багато говорять про те, що судові органи стали вкрай корумповані. Через Вас проходить багато суддів, як Ви оцінюєте стан судової системи? Що потрібно зробити, щоб було менше нарікань на суди?
- Судова система віддзеркалює наше суспільство. Всі прояви, які є у суспільстві, відображаються і тут. Не дивлячись на те, що я адвокат і можу багато сказати поганого про судову систему, я все-таки вважаю, що там працює більше порядних людей, ніж тих, хто робить недобрі речі. Але через цю меншість створюється певний резонанс, і людям здається, що всі суди і всі судді корумповані. Я вас запевняю, що це не так. Хочу сказати, що зараз є боротьба за владу серед всіх політичних сил, і певні з них налаштовані на дискредитацію судової системи і говорять більше, чим є насправді. Як я вже говорила, потрібні реформи, в тому числі судової гілки влади, без цього нічого не зміниться. Потрібно надавати ширший статус суддям, але й спрощувати притягнення їх до відповідальності. Сьогодні притягнути суддю до відповідальності навіть я, як народний депутат, практично не маю ніяких засобів. Справи щодо дисциплінарних проваджень слухаються безпосередньо їх колегами-суддями. А ворон ворону око не виклює. На жаль, за відсутності строків такі справи можуть лежати роками. Тому без реформування не варто очікувати змін. Можливо, навіть вихід може бути в обранні суддів першої інстанції, які безпосередньо слухають справи в округах. Я вивчала іноземний досвід і була дуже здивована, що, наприклад, в Британії суддя обирається, якщо має не менше 95% підтримки в окрузі, де він обирається. Не просто 50 чи більше відсотків довіри, а 95. Нам до цього ще довго іти, але потрібно починати.

- Ви готуєте якісь законопроекти з цього питання?
- Я член конституційної ради Блоку та Національної конституційної комісій при Президенті України. На жаль, мушу констатувати, що зараз більше робиться вигляд, чим іде робота. Дійсно, є якийсь законопроект, у кожного своє бачення, але сьогодні комплексно, щоб досягти якогось компромісу, не виходить. Конституційна комісія при президенті формально є, але хочу сказати, що мене на засідання запрошували аж один раз. Хто писав конституцію, яку вніс президент? Якщо він її позиціонує від Ради, то я її в очі не бачила і не тому, що не ходила на за-сідання – ніхто не запрошував. Те, що зараз відбувається, це більше піар.


- Останнім часом активізувались розмови про реформу виборчого законодавства. За якими, на Вашу думку, системами потрібно обирати депутатів місцевих рад та до Верховної Ради?
- Щодо місцевих виборів – однозначно мажоритарна система. В такому випадку обиратиметься людина, яка знає ту місцевість, на довіру громади якої претендує. Тут потрібно відходити від партійних списків.
Що стосується Верховної Ради, то можу сказати за своїм досвідом. Я була помічником народного депутата і пройшла тричі вибори на мажоритарному окрузі. Повірте, якщо зараз повертатись до цієї системи або про те, що зараз говорять про відкриті списки (це те, що хочуть чути люди, але практично та сама мажоритарна система), то можна добру справу спаплюжити. Це буде корупція, оскільки легше купити один округ, ніж обиратись за списком. Я вважаю, що вибори повинні залишатись за пропорційною системою, але потрібно ввести обов’язок закріплення депутатів за округами. У нас (в БЮТ – ред.) це вже є.

- Вас мало хто знає в обличчя, на відміну від багатьох народних обранців, з чим це пов’язано? Кредо бути в тіні?
- Знаєте, я вважаю, що краще хай людину знають за її справами, а не щось комусь кричати.

- Чим зайнятий Ваш вільний поза депутатською та благодійною діяльністю час?
- Я – мама трьох синів, молодшому зараз рік і вісім місяців, тому кожну хвилинку хочу побути з родиною. На жаль, цього часу менше, ніж хо-тілося б. Весь час йде на роботу.

- Як Ви все встигаєте?
- Я виїжджаю з дому о сьомій годині ранку і повертають о десятій-одинадцятій.

- Родина Вас підтримує?
- Так, звичайно. Якщо б не було підтримки родини, тоді навіщо… Хочеться щось змінити в цій країні для своїх дітей.

Прощаючись, Анжеліка Вікторівна згадує:
- Знаєте, моя родина з Житомирщиною тісно пов’язана. Мої батьки до переїзду в Київ жили в селі Високе на Брусилівщині, і чоловік у мене з Народицького району, але родинні зв’язки майже втрачені.

- То Вас не випадково закріпили за Житомирщиною?
- Випадково. Так трапилось. А, може, і не випадково, може, потрібно було повернутись до свого коріння.

Виходячи, з кабінету, наша співрозмовниця встигає перекинутись декількома словами з помічниками щодо допомоги хворій дівчинці з Житомира.
- Ви питали, кому ще ми допомагаємо по Україні, - додає помічник Анжеліки Вікторівни пан Сергій вже за її відсутності, - у нас таких випадків багато. Самі шукаємо інтернати, де, так би мовити, не ступала нога благодійника. Такі є в багатьох областях. Ті, що на виду, мають більше уваги. Анжеліка Вікторівна часто в пресі знаходить якийсь випадок з окремими людьми і дає завдання: дізнатись і допомогти. Вона така людина, що все бере близько до серця, не може пройти повз чужу біду. Якось побачила в газеті подібну історію. Я зауважив, що міг би знайти і тяжчі випадки. Вона сказала: «От і шукай». Ми і шукаємо, так вже більше п’яти років працюємо. Ще до того часу, як Анжеліка Вікторівна стала депутатом.

- Скільком за цей час встигли допомогти?
- Важко сказати. Ми не рахуємо, скільком допомагали, не ведемо ніякої статистики – все відбувається спонтанно. Інший раз і хочеться розказати про якийсь випадок, але Анжеліка Вікторівна вважає, що це зайве говорити про свої добрі вчинки.

Розмовляла
Вероніка Антонова