Ірина Ярмоленко: День незалежності. Те, що залишилося за кадром

24.08 10:40    

За кадром залишається, насправді, найцікавіше. Апелювати до сліз, до емоцій не завжди чесно. Але чим тоді подразнити нашу сонну свідомість? Залишається її або злити й дратувати, або змусити хоч на секунди постраждати.

Саме це і прийшло мені, як журналісту, на думку, коли готувала в газету матеріал до 24 серпня. Нарвалася на когнітивний дисонанс у своїй свідомості. У результаті отримала те, в що найменше хотілося б вірити.

Цього разу патріоти, націоналісти, анархісти, журналісти, письменники, програмісти зійшлися на спільній(!!!) думці: «Для нашої влади святкування Дня Незалежності та гасла про Любов до Батьківщини – це спосіб маніпулювання населенням, і все. Патріотизм – як побутовий товар піддається операціям: купівлі й продажу».

В такому випадку, звертаюсь до мішені впливу – українського народу: «Народе! З Днем Прапора та Незалежності!»

І щодо заявлених душевних тізерів:

Тізер1
Анархіст Олександр Микитенко сказав мені, що Україна немає причин для гордості:
«Ми святкуємо незалежність, але незрозуміло від чого. У нас суверенітету, як такого, немає: ми енергозалежні, живемо на дотаціях і кредитуванні. У нас первинна промисловість. Ми – країна абстракція. Якщо навіть прийняти концепцію цього загальнодержавного свята, то в рамках України воно виглядає дуже дивним кітчем. Замість того, аби шукати виходи з важких ситуацій – люди гордяться Днем незалежності та іншою патріотичною атрибутикою».

Тізер2
Згадками ж подій 1991року довів мене до сліз націоналіст, організатор першого осередку Руху на Житомирщині, крайовий провідник Руху в області Святослав Васильчук:
«Два роки боротьби увінчалися результатом. Ми досягли того, за що боровся мій дід, батько. Мої дядьки і брат загинули в УПА. І здійснилося… Зворушливо настільки, що в багатьох колишніх вояків ОУН-УПА такі мужні обличчя - і ось такі сльози течуть… Аж тепер мені згадується з таким пієтетом. Стоять, мабуть, чимало людей у вишиванках. Навколішки стали, нагинаються, цілують землю, хрестяться і моляться: «Господи Боже, дякуємо тобі що ти почув молитви нашого народу і зглянувся над нами». То було настільки зворушливо, що я аж тепер і знову просльозився, хоча таке трапляється дуже рідко(бере хустинку, просить зачекати)...»

«Зачекати» захотілося і мені: покотилася сльоза…сумно…