Саме таку партійну позицію висловив народний депутат, голова Житомирської обласної організації Партії регіонів, голова Комітету Верховної Ради України з питань аграрної політики та земельних відносин Микола Присяжнюк стосовно чергової позики Міжнародного Валютного Фонду.
Нагадаємо, минулого тижня Микола Володимирович відвідав Житомир і поспілкувався із місцевими представниками ЗМІ на актуальні теми сьогодення. Свідченням того, що питання чергового кредитування МВФ належить до розряду неоднозначних, є численні дискусії політиків, управлінців, не рідко й простих громадян країни. Тож, чи потрібно нам знову позичати гроші?
— Ми за те, щоб Україна отримала кредит МВФ. Але наша партія ніколи не допустить, щоб країна погодилася на такі умови цього кредиту, які б суттєво погіршили життя малозабезпечених громадян, — зазначив Присяжнюк.
Отже, проблема в умовах, котрі є просто кабальними. Якщо ж детальніше, то Уряд пропонує сьогодні погодитися на те, щоб дрібний та середній бізнеси замість 84 грн. соціального податку платили 200 гривень. Фактично це означає, що через кілька місяців нинішні дрібні підприємці, а їх в Україні півтора мільйона, поповнять армію безробітних. То хіба можна погодитися на таку умову?
Уряд погоджується також на умову МВФ щодо ліквідації пільг та субсидій на оплату комунальних послуг. Не треба мати сім п’ядей в лобі, аби зрозуміти, що малозабезпечені громадяни при цьому платитимуть за послуги в чотири рази більше. Явно драконівською є і умова стосовно збільшення пенсійного віку наших громадян уже в 2009 році. Адже тривалість життя в Україні є найнижчою в Європі, відтак багато людей можуть просто не дочекатися пенсії.
До речі, позики МВФ і рекомендації заокеанських експертів далеко не завжди рятують економіку від дефолту. Прикладом може стати, приміром, Аргентина, яка в 2001 році набралась боргів за кордоном, не змогла розрахуватись, і поринула у глибокий економічний хаос, кінцевим результатом чого стало те, що більшість населення опинилася за межею бідності. І схоже, що Україна чомусь вперто слідує невдалому прикладу латиноамериканської країни.
Варто також вказати, що Україна і Аргентина мають багато спільного. Обидві країни історично є переважно аграрними, обидві упродовж XX ст. відчули на собі жорстоку руку тоталітаризму. Як і наша країна тепер, Аргентина на початку 1990-х пережила гостру фінансово-економічну кризу. Тоді зростання цін отримало назву «вальс етикеток»: у день отримання зарплати населення повністю її витрачало на придбання товарів, тому що річна інфляція досягла 5000 відсотків (!). Рятували ж країну аргентинські політики, керуючись рецептами від МВФ, котрі полягали в прив’язці курсу місцевої валюти до долара, що дало можливість зупинити зростання цін і стабілізувати фінансову систему. Однак те, що було вигідно фінансистам, стало фатальним для економічної системи…
Поза увагою нашого земляка народного депутата не лишилася і проблема перевернутості української економіки.
— Україна має можливість виловлювати 2 млн. тонн риби в річках, а виловлює лише 180 тис. тонн, проте 600 тис. тонн імпортує, — повідомляє Микола Присяжнюк. — І при цьому ми маємо два вищих навчальних заклади, які готують спеціалістів морехідної справи, тобто тієї галузі, якої практично вже не існує. Бо з 210 раніше існуючих кораблів лишилося — 10.
А ось інший парадокс ще раз доводить, що державні гроші викидаються у нас на вітер.
— Зоотехніків необхідної кваліфікації в Україну везуть із Франції, інженерів — з Німеччини, ветеринарів — з Польщі, — говорить Микола Володимирович. — А це не допустимо. Що не кажіть, а така ситуація нагадує часи Петра I, коли спеціалістів імпортували із-за кордону. Але ж тоді імператорська казна навряд чи виділяла стільки коштів на підготовку фахівців, скільки дозволяє собі (це 1,5 млрд. грн.) сучасна Україна.
Черговим свідченням того, що держбюджет України — це велика дійна корова, є вислів Присяжнюка стосовно щедрого фінансування великої армії чиновників, зокрема сільськогосподарських управлінь від райдержадміністрацій до міністерств, котрі фактично ні за що не відповідають, ні на що не впливають, і не в змозі надати реальну допомогу селянам. У той же час агропромисловий комплекс потребує інноваційних програм, на впровадження яких, як завжди, бракує коштів. То чи розумно бідній країні витрачати їх на утримання армії посадовців?
Володимир ІВАНОВ
