Велике життя маленьких людей
У Бердичеві оселилися двоє артистів всесвітньо відомого "Цирку ліліпутів"
Одним із найяскравіших спогадів мого дитинства є похід з батьками до Львівського цирку, коли там проходили гастролі "Цирку ліліпутів". Мені там все дуже сподобалося, життя маленьких людей здалося суцільним святом. От тільки з місць глядачів не були видні смутні очі самих артистів. Адже за спиною кожного з них були великі і малі життєві драми. А я, хлопчисько, тоді сміявся від щастя і попрохав батьків після закінчення вистави ще раз зводити мене на гастролі ліліпутського цирку.Є в медицині такий складний термін - "гіпофізарний нанізм". Людина начебто б на 100 відсотків здорова, от тільки на все життя залишається маленького росту. Тільки уявити, яким кошмаром є життя ліліпутів у нашому нецивілізованому суспільстві. Чого тільки варте навчання в школі! Потім важко вступити до вузу, величезні проблеми з працевлаштуванням. Ну не хочуть і все тут брати на роботу ліліпута. І нікого не цікавить, скільки ночами пролито гірких сліз у подушку. Нещодавно в Бердичеві вирішила "кинути якір" дружна родина колишніх артистів цирку ліліпутів. Це Поліна Миколаївна і Михайло Тимофійович Небуну.
Полину Миколаївну, у дівоцтві Загоруйко, разом із сестрами виховувала бабуся. Вона виростила сестер у строгості, дуже скромними та працьовитими. А коли вони виросли, стали потихеньку залишати будинок. Спочатку старша Феліоса перебралася до Бердичева, працювала кранівницею на "Прогресі". Потім у Бердичів виїхала Галина. Вона влаштувалась працювати в буфеті цього ж підприємства. Потім Олена розпочала трудову діяльність у прогресівських ясельках.
А ось наймолодшій Поліні своє життя було влаштувати нелегко. Коли вона вперше приїхала до Бердичева, не хотіли її брати нікуди на роботу. Мовляв, нам ліліпути не потрібні. На жаль, суспільство дуже часто буває жорстоким до окремих своїх громадян, на яких лежить "тавро" гіпофізарного нанізму. Усіма правдами і неправдами Поліна влаштувалася на взуттєву фабрику. Там усі до неї дуже добре ставилися, а оскільки вона була дуже маленькою, то хлопці з фабрики навіть до Києва якось з'їздили за спеціальними взуттєвими колодками малого розміру, щоб пошити їй пару модних жіночих чобіт...
Одного разу в Бердичеві був на гастролях театр ліліпутів, із львівської філармонії... Природно, Полі було цікаво подивитися, що це за театр такий. Купила собі квиток у першому ряду і... вистава почалася.
Пам'ятаєте, у казці про пригоди Буратіно є такий момент, коли дерев'яний іграшковий хлопчик прийшов до лялькового театру, ляльки на сцені відразу помітили його під час вистави і дуже зраділи...
Приблизно так само було і з Поліною. Артисти відразу ж запримітили її в залі, зраділи, заусміхалися. Під час антракту захотіли поговорити з Поліною. Але... ніяк не могли знайти її. Дівчина вибігла на вулицю і голосно плакала. Чому? Вона раніше думала, що таких як вона маленьких людей дуже мало. А коли побачила цілу трупу з ліліпутів, стало шкода і себе, і їх, от і потекли сльози з очей. Артисти заспокоїли її, запросили до себе в гримерку, почастували солодощами і запропонували працювати в них. Поля до кінця гастролей театру в Бердичеві дала його художньому керівнику згоду спробувати себе в ролі акторки. І почалося в Поліне нове, цікаве, однак зовсім нелегке життя. У театрі вона грала у виставах, співала народні пісні, танцювала... Незабаром перейшла до Київського держцирку, була там одна з труп, яка так і називалася: "Цирк ліліпутів". Там і працювала, була клоунесою, жонглером-антиподом. Що це таке? Жонглювала, лежачи на спині, ногами. Її атрибутами були "сигари", куби, бочечки. Публіці дуже подобалися її виступи.
А Михайла Тимофійовича Небуну запросили працювати у Львівську філармонію ще коли він був школярем. Однак його тато вважав, що "артист - це не професія", тому через якийсь час забрав його з філармонії. Змусив закінчити школу і вивчитися на годинникових справ майстра. Однак, напевно, у Михайла на долі була написана таки артистична кар'єра. Тому незабаром він опинився в Київському цирку в трупі "Цирку ліліпутів". Разом з Поліною вони об'їхали багато країн і міст колишнього СРСР. Одружилися вони, коли обом вже було за тридцять. Михайло в цирку та й раніше у філармонії виступав у номері "ілюзія", тобто був справжнім фокусником-ілюзіоністом!
Це з боку життя маленьких зірочок виглядало як суцільне свято. Однак бувало по-всякому. Раніше артистів могли поселити в готелі "Колосок" чи в Будинку колгоспника у двох-трьох номерах, мовляв, ви маленькі, поміститеся по 10 чоловік у кімнаті! Особливо нелегко доводилося звірятам - собакам, мавпочкам, папугам та іншій живності, яка теж їздила світом з ліліпутами. Їх прямо в клітках селили... у тих же готельних номерах, але у ванних і в туалетах. Так що життя у маленьких артистів було хоч і цікавим, але... гірким.
Однак в артистів недовгий вік. Тим більше, що Поліна від своїх "діжечок" і "кубиків", досить важких, одержала інвалідність і вже не могла виступати в цирку. Перший час жили в батьків Михайла в Молдавії в містечку Кахуле. Михайло займався ремеслом - ремонтував годинники, Поліна працювала в соцзабезі перекладачем у громаді глухонімих.
Але Поліну потягнуло на батьківщину. Приїхали в Бердичів, купили невелику квартиру. В паспорті замість громадянства їм на кілька років картонний папірець давали, типу "посвідчення на проживання". Для людини з маленьким ростом і без того все життя - суцільна проблема, а тут ще й бюрократи місцеві постаралися, ну хто ліліпута без громадянства на роботу візьме? Громадянство недавно все ж таки дали. А тут і вік пенсійний підійшов...
Недавно родина Небуну відзначила важливу подію - у Поліни і Михайла було срібне весілля. Вони обоє на знімках дуже красиві, у білому, як два маленьких добрих ельфи. І дуже хотілося б, щоб у їхньому житті було все-таки більше щасливих, а не смутних днів.
Ігор ЗОНОВ,
м. Бердичів
