Пам’яті Героїв ЧорнобиляТрагедія, що сталася 30 років тому, затьмарила тисячі людських доль. Від її наслідків страждатиме ще не одне покоління. Історія сім’ї Трохимчуків також окутана маревом Чорнобильського пекла. Володимир Трохимчук був одним із тих вогнеборців, які ліквідовували наслідки аварії на ЧАЕС. Прикро, але на 30 роковини пам’яті Чорнобиля він вже не зможе покласти квіти до обеліску та побачитись зі своїми колегами. Тепер лише його дружина буде відраховувати дні та щороку запалювати свічку пам’яті за пожежними, які врятували світ. Серед яких і її чоловік.
Щасливе життя на площі 9 м2Вони усе своє життя присвятили роботі в службах, що покликані допомагати людям, які потрапили в біду. Тетяна в міліції, Володимир у пожежній охороні. Вона стала підполковником і вже 35 років працює у структурі МВС. Він був полковником і за вислугою років вийшов на пенсію.
…Їх поєднав Житомир. Тетяна приїхала із Коростишівського району, а Володимир з Романівщини. Обоє проживали у будівельному гуртожитку. Заочно навчалися у різних вузах і паралельно працювали. Володимир Трохимчук тоді ще тільки починав практикувати мистецтво боротьби з вогняною стихією. Одна випадкова зустріч змінила їх життя назавжди. Товариш Володимира просто запропонував йому сходити до сусідок по гуртожитку на філіжанку кави. Однією з дівчат виявилися юна Тетяна. Дівчина одразу припала до душі вогнеборцю і з того часу вони стали нерозлучними. Вже через півтора роки закохані вирішили побратися. Незабаром молодятам пощастило переїхати до спільного житла.
- На території сьогоднішньої 2-ї Державної пожежно-рятувальної частини м. Житомир нам виділили кімнату, – згадує Тетяна Трохимчук. – Сама кімнатка невелика – 9 м2. В куточку електроплитка. Вода на вулиці, вбиральня на вулиці… Але ми були найщасливіші. До речі, проживаючи саме тут, у нас народився первісток. Ця невеличка кімнатка стала і для нього першим домом.
Вже через півроку після народження сина, вони отримали свою першу квартиру. Обживати нове сімейне гніздо тепер було куди важче, адже у порівнянні з попереднім житлом це здавалося справжнісіньким палацом. Поступово кожен закуток рідного помешкання заповнився улюбленими меблями та речами. Через сім років у подружжя народився другий син. Щастю батьків не було меж.
З перших же років подружнього життя вона почала звикати до важких трудових буднів чоловіка. Кожного разу, коли він заступав на своє бойове чергування, її жіноче серце билося у рази частіше. Але Тетяна Володимирівна чудово усвідомлювала, що її чоловік виконує свій обов’язок. Він сам обрав собі такий фах, який полягає у постійній боротьбі із вогняною стихією.
Від пожежного інспектора до заступника начальника… 9 травня 1986 року Трохимчук на посаді заступника начальника зведеного загону пожежної охорони Житомирської області був направлений на ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС. У складі загону виїхало 289 працівників пожежної охорони Житомирщини. То був, напевно, їх найважливіший виїзд усього життя.
…Роботи було вдосталь. Необхідно було щоденно проводити дезактивацію радіаційно-забруднених об’єктів на території Чорнобильської зони. Допомагати у бетонуванні плити під реактором 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС. Умови роботи були неймовірно складними. Мало того, що радіаційний фон місцями просто зашкалював, так ще й травень того року був особливо спекотним. Костюми, що захищали від радіаційного враження, в таку спеку було носити просто нестерпно, але вибору не було. Крім того шалена спека спричиняла ще й загоряння в екосистемах, а полум’я в перемішку з радіацією – це смертельна зброя. Так тривало близько 2 тижнів, по закінченню яких, Володимир Степанович повернувся до Житомира.
Тоді чоловік рідко телефонував Тетяні – беріг її. Інформацію вона отримувала переважно від дружин колег-вогнеборців, які також у той момент були в Чорнобилі. Один дзвінок від пожежних додому і інформація швидко розповсюджувалася між дружинами…
Після повернення додому Трохимчук продовжував нести службу в 2-й самостійній воєнізованій пожежній частині по охороні Корольовського району м. Житомира, керівником якої був упродовж 12 років. Це було його справжнім дітищем. Саме він був ініціатором розбудови частини. Під його пильним наглядом кожне приміщення частини підтримувалося у належному стані: від караульної до кабінету начальника. Після його переведення, наступному керівникові у спадок перейшла просто зразкова частина.
На початку 90-х його перевели до відділу пожежної охорони УВС Житомирської області. З 1995 року він досяг своєї найвищої посади в кар’єрі – заступника начальника управління державної пожежної охорони УМВС у Житомирській області.
Влітку 1999 року Володимир Степанович брав участь у ліквідації масштабної лісової пожежі, що виникла в Овруцькому районі на кордоні з Білорусію. Десятки сіл окуталися димовою завісою, людям було дуже важко дихати, вогонь невпинно наближався до їх домоволодінь… Вогнеборці Житомирщини близько тижня боролися зі стихією. Але завдяки неймовірній самовіддачі та згуртованості вони виконали свій професійний обов’язок.
Боролися з хворобою разом до останнього подихуВийшовши у 47 років на пенсію, він став все сильніше відчувати відлуння Чорнобиля. Проте від навідування лікарень він утримувався.
– Найвразливішими виявилися суглоби, які турбували чоловіка чи не щодня. Бувало ввечері лягає спати, а вранці не може встати, бо суглоби дуже набрякали. Подагра його просто замучувала. Протягом кількох годин на ногах утворювалися гулі, які при найменшому торканні до них пекли вогнем, – згадує Тетяна Трохимчук.
Йому було важко ходити. Дружина постійно допомагала пересуватися – на вулиці пропонувала йому спиратися їй на спину. З початку він на відріз відмовлявся від подібної допомоги. Володимиру було просто соромно, що він – колишній мужній вогнеборець вхоплюється за жінку аби зробити декілька кроків. Та по-іншому вже не вдавалося і з часом він звик до цього. Пані Тетяна була для нього вірною бойовою подругою, яка тягнула його на собі немов пораненого солдата з поля бою. Через біль та сльози вони разом боролися з хворобою до останнього.
Порятунком ставали лише знеболюючі уколи, які йому робила дружина. На жаль, від Чорнобильскої чуми порятунку немає, тому довгого життя в нього не вийшло – у віці 55 років серце Володимира Степановича зупинилося.
Чоловіки, які стали творцями історіїЗ моменту смерті її коханої людини вже минуло 7 років, а вона й досі не знімає обручку. Для неї це непросто прикраса. Це символ пам’яті та вічного кохання двох людей. Не дивлячись на всі негаразди, що траплялися в її житті, вона переконливо стверджує, що зараз відчуває себе абсолютно щасливою людиною. Жінка виховала двох прекрасних синів, які вже подарували їй онуків.
До речі, її старший син військовий. Напевно за іронією долі, її чоловікові судилося бути творцем історії кінця 80-х років, а синові – сучасної історії України. Він уже двічі брав участь у проведенні АТО. Тетяні Володимирівні як і 30 років тому знову довелося переживати, не спати вночі, проливати сльози та чекати, чекати, чекати…
Сьогодні Тетяна Володимирівна у свої найулюбленіші свята Різдво та Пасху обов’язково збирає за столом вдома всю родину, нема лише Володимира. Однак кожен із них вірить, що він завжди з ними, хоч і через небеса.
Павло Франчук,
прес-служба Управління ДСНС
у Житомирській області
