Житомирські інваліди-таксисти – справжні ЧОЛОВІКИ!

01.04 11:43    

Всупереч діагнозам ці люди не лише перемогли недуги, але й знайшли себе в житті. У двох мешканців Житомирщини схожі долі – безногі чоловіки працюють таксистами, обидва травмувалися, потрапивши під потяг, і обидва… щасливі! Ці люди своєю силою волі довели, що фізичні вади – не перешкода для повноцінного життя.

Житель Новограда-Волинського 38-річний Сергій просить не називати його прізвище і не фотографувати. Чоловік боїться, що влада, дізнавшись про таксиста-інваліда, відбере у нього можливість самостійно заробляти на хліб. Адже чоловік годує не лише себе, але й сім’ю – дружину і двох діток. Одружився Сергій вже після того, як потрапив під поїзд. Десять років тому в результаті нещасного випадку у чоловіка відрізало дві ноги і ліву руку. Сергій із болем згадує, як квапився ввечері додому і вирішив не обходити залізничні колії, на яких стояли потяги, а пройти під вагонами. Але несподівано поїзд рушив із місця.

Коли парубок опинився у лікарні, то виявив, що покоротшав у довжину. Отямившись, він навіть хотів накласти на себе руки. Неймовірно тяжко було перебороти депресію і почати жити заново. Допомогли залишитися людиною мама і друзі. Але на Сергія навалилися нові труднощі. Довго інвалід не міг знайти собі роботу, марно стукав у двері різних підприємств. Нарешті в голову прийшла геніальна ідея – таксувати. За всі роки, що Сергій працює таксистом, у нього не було жодної ДТП, жодного порушення Правил дорожнього руху!

- Вісім років таксую, - зізнається Сергій, - За цей час різне бувало. Навіть посеред дороги пасажири вимагали зупинити машину, помітивши, що я безногий і в мене немає руки. Зате сьогодні маю власних клієнтів. Часто замовляють далекі поїздки, за сотні кілометрів. (З Сергієм дійсно нестрашно їздити, тому що в управлінні автомобілем він справжній ас, у цьому журналіст особисто переконалася). Без роботи не сиджу, майже постійно в дорозі. У свій час дружина навіть їжу в машину носила. Зараз вимагає, щоб вчасно був удома до гарячого обіду. Вимушений коритися (сміється). На життя вистачає. У мене в будинку є все необхідне: побутова і оргтехніка, завжди забитий їжею холодильник.

Не терплю, коли мене жаліють. Я такий, як і всі! У мене є сім’я, робота. Як і будь-який чоловік, я головний добувач у домі. Мені заздрити треба, а не співчувати!

У рідному місті Сергій своєрідний ходячий експонат мужності. Коли у нового пацієнта травматології виникає глибоке відчуття депресії, наприклад, не хочеться жити після відірваних… кількох пальців, на допомогу кличуть «Маресьєва» (саме так називають Сергія). Доводилося парубкові відвідувати навіть Житомирську обласну лікарню через свою доброту чоловік не може відмовити лікарям і їде до тяжко травмованих людей показати, на що він здатний. Сергій усім своїм виглядом доводить, що за життя варто боротися, воно – прекрасне!

Якщо новоград-волинець не готовий показати себе в повний зріст, то 47-річний бердичівлянин Андрій Павлов фотографується із задоволенням. Андрій Федорович не вважає себе інвалідом, щоправда, зізнається, що цим зобов’язаний лише своїй дружині. Розмовляю із таксистом у його «Жигулях» на стоянці в центрі Бердичева.
- Інвалідом став двадцять п’ять років тому, коли троє парубків без жодних причин штовхнули мене під поїзд, що рухався, - згадує Андрій Федорович.
- Добре пам’ятаю той жахливий день. Проїхавшись по ногах, потяг рушив далі. Дивно, але я навіть не відчув болю. Намагався повзти і не зрозумів, чому не можу підвестися. Переповзаючи через рейки, однією ногою зачепив холодну сталь і не зрозумів, чому відчув її крижаний дотик, адже був взутий і одягнутий. Руками підняв одну ногу, зирк, а там оголена кістка. Потім підняв іншу ногу. Мені здалося, що вона взагалі лежить окремо від тулуба. Потім помітив чергового по вокзалу міліціонера, що знаходився недалеко від мене і запитав що за чортівня? З розуму я з’їхав чи що? Той підійшов і охолов. По рації правоохоронець викликав «швидку» допомогу, а потім почав мене заспокоювати. Але я не слухав. Пам’ятаю, говорив міліціонерові, що мені потрібно терміново додому, мовляв, хвилюється дружина, і просив підвезти, тому що ноги чомусь мене не слухаються. У лікарні зрозумів, чому так хвилювався правоохоронець. Поїзд відрізав не лише обидві ноги вище колін, але й відірвав два пальці на лівій руці. Міліція так і не змогла знайти винних.

- Яка перша думка у вас виникла, коли ви зрозуміли, що травмовані?
- Чим займатимуться, як зароблятиму на хліб, - не замислюючись, відповідає чоловік. – До травми каменярем працював, а тут зрозумів, що потрібно щось змінювати.

- Не боялися, що дружина кине?
- Річ у тім, що ми розписалися… у лікарні. Оленька, дізнавшись про мою травму, одразу погодилася стати моєю дружиною до цього я їй кілька разів пропонував узаконити шлюб. Вона в мене справжня красуня і я завжди боявся, що у мене з’явиться суперник. Зате тепер ніколи її не ревную. Адже Оля вже одного дня довела свою відданість мені. Із перших днів вона мене запевняла, що я не інвалід, що вдома на мене чекає багато роботи і потрібно швидше вставати з лікарняного ліжка. І я їй повірив. Повірив, що я залишаюся звичайною людиною! Найперше, що зробив, повернувшись додому, це закінчив ремонт, провів воду, газ, уклав плитку, поклеїв шпалери.

Таксує Андрій Павлов уже шість років. До цього більше десяти років працював слюсарем на СТО.
- Практично будь-яке авто можу розібрати і знову скласти, - хвалиться чоловік. – І все роблю без протезів. У протезах працювати незручно. Вони мені потрібні лише для того, щоб із коханою парком пройтися. Зазвичай пересуваюся на тачці (показує). Вона завжди зі мною, тачка це – мої ноги. На ній я і колесо пробите в машині поміняю, і карбюратор полагоджу. Пропрацювавши десять років слюсарем, вирішив сісти за «баранку». Вже шість років таксую. Найцікавіше, що клієнти не помічають інвалідності, поки я сам не скажу.
- А навіщо видаєте себе?
- Їду, а у мене цікавляться, для чого та чи інша педаль, - розповідає Андрій Федорович. – Я не витримую, відповідаю, що в машині ручне управління, бо в мене немає ніг. Моя відверта відповідь викликає страшний подив. Люди реагують по-різному: одні дуже бурхливо, інші навіть обсипають компліментами.

Щороку Андрій Павлов возить свою сім’ю – дружину, двох дітей і внука – відпочивати на море, кожного разу на нове місце. А нещодавно чоловік затіяв у будинку грандіозний ремонт: вирішив збільшити кухню, ванну, поміняти плитку. Поки він розмовляв з журналістом, дружина Андрія Павлова Оля кілька разів надзвонювала на його мобільний і вимагала, щоб чоловік не затримувався і віз додому будматеріали.

- Цього разу вирішив, що нічого сам не робитиму, а найму людей, - говорить Андрій Федорович. – Заплачу робочим, як годиться, а сам на дивані лежатиму. Коханій заявив так: «Дайте спокій мені! Я інвалід!» а вона у відповідь: «Прикидаєшся, відмовляєшся від роботи? Не вийде. Ти не інвалід! Ти звичайна людина, бери шпатель у руки і вперед!». За це я вдячній своїй Олі. Її ім’я для мене священне. Коли б не дружина, то й не знаю, що б зі мною було.


За матеріалами газети «Замок Володарів»