Навіщо нам Шевченко?

09.03 12:16    

Тарас Шевченко ніколи й ні для кого не був «зручним». Ані за життя, ані – можливо, ще більше – після смерті. Його не можна було не помічати, й тому влада завжди оголошувала Шевченка «своїм» і відгороджувала його від людей пам’ятниками, преміями та пустим славослов’ям. Одні ліпили з Шевченка ледь не марксиста-ленінця, інші хотіли перетворити його на пафосний пам’ятник, якому належиться заступити скинутих «вождів» на площах наших міст, - бо ж звикли кудись покладати вінки.
Але Шевченко не до снаги ані першим, ані другим. І забалакати його, втопити у потоках сиропу нікому не вдасться. Бо кожне покоління українців вичитує з нього себе, кожне з них розуміє: ні, слава Богу, Шевченко таки не свій і цій владі. Кожне покоління по-своєму відповідає на питання: «Навіщо нам Шевченко?».
Не той Шевченко, намальований на купюрах, а справжній. Той, який блискуче знав українську історію, уважно стежив за європейською філософською та суспільною думкою і глибоко розумів християнську духовну традицію. Що більше читаєш Шевченка, то краще розумієш, наскільки він далекий від того примітивного образу похмурого дядька у смушевій шапці, який нам нав’язували та й досі намагаються це робити. Кріпак Шевченко, який «пас ягнята за селом», завжди був бажаніший для влади за Шевченка-ерудита, за по-європейськи освіченого Шевченка, який вражає своїм інтелектом, знанням світової культури, проникненням у політичні процеси, які відбуваються в сучасному йому світі, й власним унікальним баченням української перспективи. Почитайте Шевченка неупереджено, без стереотипів, почитайте наче вперше, наче не було ані шкільного курсу, ані цілих бібліотек, написаних про нього. І ви зрозумієте, навіщо нам, нинішньому поколінню, Тарас Шевченко.
Він потрібен, бо ніхто до нього і, напевно, ніхто після, не проголосив так потужно, що «Ми – народ!». Що цей народ має вийти з заціпеніння і віднайти в собі сили стати поруч із тими націями, які займають місце не лише на карті, а й в Історії. І що цей народ має збудувати свою хату, де і своя правда, і своя сила, і своя воля. Якби Шевченко зробив лише це, то й тоді йому б належала Аральська пустеля від тодішньої влади і одвічна пам'ять та пошана – від нас.
Але він зробив набагато більше – він витворив образ України. Цілісний, сильний і звернений у майбутнє. І, знов-таки, лукавлять ті, хто хоче перетворити цей Шевченків образ на карикатуру зі джмелями над вишнями. Якщо говорити сучасною мовою, то Шевченкова Україна вільна, європейська, правова і людиноцентрична.
Він виганяє з України рабський дух, тлін Руїни і закликає до єдності та відповідальності. Шевченко картає, викриває, не лишає каменя на камені від «правнуків поганих», але й будить їхню гідність. За століття до Всесвітньої декларації прав людини він говорить про гідність «рабів німих» на тій лише неспростовній підставі, що вони Люди.
Людина – в центрі України Тараса Шевченка. Не царі, начальники і герої, а Людина, до совісті й достоїнства якої він безперестанно апелює. В такій Україні існує те, що ми нині назвали б громадським контролем над владою, і виключається узурпація влади «панством».
Тому – ще й тому – Шевченкова Україна беззастережно європейська, просвічена «розумом науки», лицарська й горда, вільна від азіатчини і візантійства. Це так очевидно, що дивно, як вдавалося і вдається цього не помічати певній когорті його інтерпретаторів.
Те ж саме стосується й переконаності Шевченка в тому, що політичний устрій «його України» спиратиметься на верховенство права. Історики і літературознавці можуть сперечатися, звідки і наскільки докладно знав Тарас Шевченко про Джорджа Вашингтона, його боротьбу за незалежність північноамериканських колоній і творення ним Конституції. Для мене особисто головне інше: «український Вашингтон» для Шевченка – лише питання часу, його прихід – неминучий, бо «дождемось таки колись».
Шевченкова Україна настільки дисонує з тією, до якої прагне чинна влада, що на цьогорічних святкуваннях нам знов намагатимуться накинути підручникового Кобзаря і повернути його пророчу силу в минуле. Ті, хто покладатиме цього року вінки до пам’ятників Шевченкові у Києві, Каневі чи Харкові від імені держави Україна, Шевченка переважно не читають. І правильно роблять, бо той про них все написав і все розповів. І про тих, хто «отєчество так любить», що точить з нього кров, як воду, і про «несите око», і про «раби, підніжки, грязь Москви»…
Але про нас він теж пише. Пише щиро, сповідально, але жорстко. Про те, зокрема, що якщо ми хочемо жити у заповіданій ним Україні, то злочинно казати «може, так і треба» й «мовчати собі, витріщивши очі». І, я певний, Шевченко нам конче потрібний сьогодні, бо вдивляючись у нього, розуміємо самих себе і усвідомлюємо, що мовчати не можна.

Арсеній Яценюк,
народний депутат України,
лідер політичної партії «Фронт Змін»