Яка держава нам потрібна

03.11 22:33    

Держава не повинна існувати тільки для того, щоб збирати податки, утримувати на них чиновників, армію, міліцію і забезпечувати інтереси крупного капіталу. Держава насамперед має надати головне право своєму громадянину – право бути Людиною.

Вісімнадцять років тому понад 90% українських громадян підтримали на всеукраїнському референдумі Акт проголошення незалежності України. Голосуючи, люди не просто сподівалися, а були впевнені, що якість їхнього життя та добробут значно покращаться. Адже за соціально-економічними показниками, рівнем освіченості і розвитком науки УРСР входила до двадцятки світових лідерів. І, за логікою, незалежність країни мала би ці параметри лише нарощувати. Але цього не сталося.

Як наслідок, за 18 років ми втратили майже 6 мільйонів населення, майже на 10 років скоротилася середня тривалість життя українця, зросла захворюваність на соціально небезпечні недуги: туберкульоз, рак, ВІЛ/СНІД тощо. Нині серед співвітчизників можна часто почути: «Не такої України ми хотіли!» Причому говорять це і на Заході, і на Сході. В результаті, за дослідженням Центру ім. Разумкова, станом на липень цього року на питання, чи підтримали б ви сьогодні Акт проголошення незалежності, позитивно відповіли лише 52%, а негативно – 25% респондентів.

В чому ж причина такої сумної статистики? Можливо, в складній соціально-економічній ситуації, яка суттєво знизила якість життя людей. Продовжується демонтаж радянської моделі економіки, а замість неї нічого не проектується. За рецептами західних радників у нас проведено тотальну приватизацію. В результаті колись державні промислові підприємства або розтягнули і продали на брухт, збагативши спритних ділків, або сьогодні вони працюють, приносячи надприбутки лише обмеженому колу вітчизняних олігархів.

Від соціалістичної економіки ми перейшли до ринку зразка кінця 19-го – початку 20-го століття, до «дикого капіталізму». Було запроваджено небачену ніде в розвиненому світі ліберальну модель економіки, в якій роль держави в соціально-економічній політиці була зведена до мінімуму – держава збирала податки, але повністю усувалася від планування розвитку економіки та соціальних функцій. Тому й не дивно, що зрештою маємо масове безробіття, низький рівень оплати праці, пенсійного забезпечення і соціального захисту. І соціальні стандарти, нібито збільшені нещодавно парламентом, не вирішують проблему в принципі. Адже в державі, яка не розвивається, а деградує, почуватися людиною НЕМОЖЛИВО.

В країнах Західної Європи, на які ми рівнялися, будуючи свою версію капіталізму, за повоєнний період був побудований... соціалізм, тільки свого, європейського ґатунку. Він так і називається – «євросоціалізм». Роль держави в регулюванні економічних процесів там була дуже високою, а з початком кризи вона зросла ще більше. Адже саме держава скуповує збанкрутілі приватні банки та компанії, бере на себе відповідальність за їхніх співробітників. Колишні країни «загниваючого капіталізму», в першу чергу через змагання з комуністичним СРСР, вимушені були думати, як забезпечити принципи соціальної справедливості в своїх країнах, і прийшли до того, що це можливо тільки там, де держава бере активну участь в регулюванні ринку та перерозподілі соціальних благ.

Навіть у колисці ліберальної державної моделі – в США – під час Великої депресії (всеосяжної економічної кризи 1930-х рр.), до яких періодично і неодмінно приводить ліберальна економіка, президент Франклін Рузвельт запровадив так званий Новий курс. Ця програма трималася на трьох китах.

По-перше, відхід від ідеології саморегульованого, тобто абсолютно вільного ринку і початок планування капіталістичної економіки: введення державного замовлення, державної підтримки банків і промислових гігантів через рефінансування Центробанку.

По-друге, забезпечення соціальних гарантій та створення робочих місць для уникнення «соціального вибуху». Йдеться про фіксовану частку в собівартості продукції на оплату праці найманих працівників, створення з числа безробітних (а тоді втратили роботу понад 17 мільйонів американців) трудових таборів для будівництва доріг, мостів, залізниць, портів, аеропортів тощо.

По-третє, у міжнародній сфері США проводили політику добросусідства – невтручання і непровокування збройних та інших конфліктів, в тому числі і з СРСР, який нарешті було визнано Вашингтоном і з яким було відновлено масштабні торговельні відносини.

Аналіз історії підказує нам, українцям, як сьогодні діяти в умовах глобальної кризи. Розмови про «права людини» не забезпечують ці права. Більше того, впровадження ліберальної економіки нібито заради прав людини зробило абсолютно безправними великі маси людей в усьому світі, включаючи Україну. В усьому світі беззаперечним фактом є збільшення розриву між бідними та багатими, а криза, ймовірно, зробить цей поділ ще більш гострим.

Тож сьогодні в усьому світі зростає прагнення до більш високої організації держави, яка зможе створити справедливіше суспільство. Ця ж мета може об'єднати й українців. Якщо ми хочемо досягти високого рівня життя, головне наше завдання – спроектувати і побудувати нову державу.

Зараз, під час передвиборчих перегонів, постає питання: за кого голосувати? Було б добре, якби хтось із кандидатів, як свого часу Рузвельт в Америці, запропонував Україні новий курс.

Автор статті: Віктор Круглий