Як українські танкісти роблять легенди бувальщиною…

10.11 10:24    

Під час відбиття агресії на Сході нашої країни підрозділи танкового батальйону 14-ї механізованої бригади були розподілені майже по всіх ділянках фронту.

...Того дня екіпаж одного з танків батальйону вступив у бій з трьома ворожими панцерниками, два з них знищив, третій притягнув як трофей. За мужні дії екіпаж танка у складі механіка-водія Олександра Пугача, навідника-оператора Миколи Тишика та командира Андрія Мудрика 3 листопада 2015 року було відзначено державними нагородами.

У кожного з танків батальйону є ім’я — «Чужий», «Зевс», «Рись»...

Командир танкового взводу розповів, що колись танк на ім’я «Рись» називався «Котеня». Після боїв під Попасною та Горлівкою «Котеня» подорослішало. Так само, як і його екіпаж. Під Маріуполь танк прибув уже з ім’ям «Рись».

Командир цього танкового батальйону — кадровий військовий, воює на Сході країни з перших днів війни. Він завжди привітний, веселий та бадьорий, мабуть, саме за ці свої якості отримав позивний «Бодрий». Перед війною в ході одного із змагань танкових підрозділів ЗС України батальйон «Бодрого» був визнаний найкращим. На тих навчаннях по кожній цілі танкістам належало здійснити по два постріли, а хлопці «Бодрого» жодного разу не схибили.

А невдовзі хлопцям довелося побувати у справжніх боях. Наприклад, у ході боїв під Зеленопіллям підрозділ «Бодрого» виконував завдання із прикриття державного кордону. Після низки важких боїв, постійних обстрілів з РСЗВ та артилерії противника танки батальйону потрапили в оточення. «Бодрий» прийняв рішення пробиватися з нього разом із бойовою технікою, хоча на той момент батальйон уже фактично розстріляв боєзапас.

Під час прориву з тилу ворога українські танкісти помітили колону російської бронетехніки та приховано прилаштувались позаду неї. Бойовики та російські найманці так і не зрозуміли, що в їхній колоні є й українські танки. Наблизившись до лінії фронту, наші танкісти розвернулися і помчали на прорив! І їм вдалося повернутися на підконтрольну нашим військам територію.

Позивний заступника командира танкового батальйону — «Бедрик», а справжнє ім’я — Сергій. Коли ми познайомились, я запитав його, чому він обрав такий позивний — так польською називається сонечко. Він відповів, що йому не подобаються різні войовничі імена, то нехай буде мирна комашка — сонечко.

З початком бойових дій «Бедрик» воював у Дебальцевому, Красногорівці, Краснопартизанську, Мар’їнці.

Одним з найважчих боїв Сергій називає штурм та оборону Савур-Могили.

Штурмуючи цю висоту, українські танкісти застосували так звану «танкову карусель». Два танки один за одним били по Савур-Могилі, не даючи ворогу підняти голови, а коли закінчувався боєкомплект, їх міняли ще дві машини, а ті, що відстрілялися, їхали по снаряди. Таким чином чотири танка могли позмінно тримати висоту під постійним вогнем.

Оборону на самій Савур-Могилі тримав сумнозвісний батальйон бойовиків «Восток», а прикривала висоту російська артилерія та установки РСЗВ «Град». Попри шалений опір бойовиків, висота була зайнята українськими підрозділами.

Не менш складно було утримувати позиції. Танк «Бедрика» стояв безпосередньо на Савур-Могилі і допомагав нашій піхоті відбивати атаки. За рівнем напруження та динаміки ці бої були неймовірно виснажливими. Під час одного з них проти захисників висоти вийшли два танки та два БТР противника. Ворожу техніку підтримала піхота, яка прибула на двох вантажівках. Але наші вистояли. Нашій піхоті за підтримки Т-64 «Бодрого» вдалося відбити атаку семи бронемашин, серед яких було кілька танків.

«Батон» — блондин із наївною та доброю посмішкою. Він виглядає дещо незграбним, насправді ж ця незграбність удавана. Якось я попросив «Батона» розповісти про себе.

«Батон» виструнчився і по-дитячому сказав:

— Добрий день, мене звуть Вадимко. Я вже великий і їжджу на танку...

Але під Дебальцевим йому було не до жартів.

Під час одного з тих виснажливих боїв танк, яким командував «Батон», лоб у лоб зустрівся з російським Т-72. Їхні гармати вистрілили майже одночасно. І обидва постріли були влучні. На щастя, наш екіпаж вцілів.

Після важких боїв із переважаючою кількістю ворожої бронетехніки та масованих артилерійських обстрілів танки підрозділу були пошкоджені. Вадим прийняв рішення виходити з оточення пішки та успішно вивів до своїх ще три танкові екіпажі.

Коли ці хлопці розповідали про бої на Сході України, то часто згадували старшого лейтенанта з позивним «Тюльпан». Цей чоловік надзвичайно мужньо та вміло воював під Красногорівкою, Сніжним, Савур-Могилою, Торезом, у Дебальцевому. Згадують сержанта «Муху», який горів у танку, але, дякувати Богу, вижив. А ще старшого сержанта Красноперу, водія «Уралу», який вже звільнився і зараз працює у Києві водієм маршрутки. Повернувся з того пекла без нагород, без відзнак, як і багато тих, хто справді на них заслужив...

Передбачаю, що люди, які щодень їдуть у його маршрутці, навіть не підозрюють, що їх везе справжній герой.

Не забувають згадати танкісти й відчайдушного старшого лейтенанта Валентина на прізвище «Прихід». Лейтенант був сиротою. З рідних у нього залишилась тільки бабця у Львові. Львів далеко від Донецька та Луганська, але Валентин завжди воював так, ніби він на останньому рубежі, ніби квартира його бабці вже в нього за спиною чи в будинку на сусідній вулиці, воював, не віддаючи ворогу ні метра нашої землі. Він загинув на Савур-Могилі.

Служить у танковому батальйоні старший прапорщик Володимир Ханча з позивним «Хан», який, як вважають у підрозділі, давно переріс своє звання, але все ще не отримав підвищення. «Хан» штурмував Мар’їнку. Сам зголосився йти на штурм Савур-Могили, воював під Торезом, Дебальцевим, штурмував Горлівку, захищав Артемівськ, Маріуполь, Красногорівку.

Командир взводу матеріально-технічного забезпечення Олександр («Птаха») командує ще й танком. Його екіпаж — наймолодший. Двом з його танкістів трохи більше двадцяти років.

Командир батальйону «Бодрий» невипадково каже, що в цих парубків просто «немає башти» ( тобто відсутнє природне для людини почуття остраху за своє життя). Адже екіпаж танка «Птаха» кілька разів виконував роль «живця». Це надзвичайно небезпечний прийом. Танк має рухатись так, щоб ворог обов’язково помітив його маневр і відкрив по машині вогонь. У цей час екіпажі інших танків фіксують, звідки стріляє ворог, і знищують його вогневі точки та техніку прицільним вогнем. Для екіпажу танка-«приманки» це вкрай небезпечно і пов’язано із чималим ризиком...

Наприклад, одного разу у танк влучила міна, пробила бак з паливом. Лише завдяки професійності та психологічній стійкості танкістам вдалося врятувати бойову машину і вціліти. Але їхній ризик жодного разу не був даремним. Кожного разу, коли танк працював «живцем», іншим танкістам підрозділу вдавалося підбити кілька одиниць ворожої бронетехніки.

Самому Олександру неодноразово доводилося ходити в атаку без броні — як піхотинцю. Він добровольцем штурмував Савур-Могилу, разом з «Азовом» вибивав сепаратистів з Мар’їнки.

Танковий батальйон нашої бригади — велика і дружна «родина». Вони щирі, привітні, гостинні. З ними легко дружити, але важко витягнути з них розповідь про їхні героїчні вчинки на полі бою. Вони — надто скромні люди, хоча їм є про що розповісти...